Вівторок, 26.09.2017, 09.19.05
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Цікаві статті [19]
Новини протопресвітерства [19]
Новини парафії [68]
Церковне життя [58]
Мудрі думки [2]
 
Головна » 2012 » Вересень » 1 » І сором, і совість, і любов. Чи можна бути винуватим і щасливим одночасно?
21.13.10
І сором, і совість, і любов. Чи можна бути винуватим і щасливим одночасно?

«Християни — це мазохісти, що культивують вічне каяття. Уся їхня віра ґрунтується на неврозі невідбутної провини». Мабуть, це одна з найчастіших претензій до християнства, яку можна почути ззовні. Дійсно, те, без чого неможливе духовне життя віруючого — усвідомлення гріха, — на практиці чомусь часто стає джерелом не розвитку, а руйнування. Очевидно, із провиною потрібно вміти правильно поводитися.

Корисний біль

Насамперед хочеться сказати провині спасибі за те, що вона в нас є. Звичайно, не всі із цим погодяться. Той, кому доводилося переживати докори сумління через зроблену провину, знає, як це важко. Хочеться більше ніколи не відчувати нічого подібного. Ну що ж, є багато неприємних почуттів, які хочеться ніколи не відчувати. Життя взагалі штука досить некомфортна. Але в той же час у ній немає нічого недоцільного. І якщо нам доводиться переживати хворобливі емоції, виходить, у них є смисл.

Психологи стверджують, що людина з нормально розвиненою совістю повинна часом відчувати почуття провини. «Тих, хто ніколи не почуває себе винуватим, ми схильні розглядати як безсовісних, морально дефективних людей. Ми намагаємося уникати спілкування з ними, тому що нам важко передбачити їхні вчинки», — писав у своїй книзі «Образа. Провина» доктор психологічних наук, професор Юрій Орлов. Тобто провина — це нормально! Але все-таки, чому не можна обійтися без болю?

«Біль — це попередження», — говорили стародавні філософи. Втім, це й без філософів зрозуміло кожному. Тому, відчувши біль у тілі, ми йдемо до лікаря. Біль від почуття провини — не настільки гострий, але часом не менш нестерпний — теж повідомляє про неблагополуччя, тільки не у фізичній, а в духовно-моральній сфері нашого буття. «В основі провини лежить конфлікт: я скривдив того, кого люблю… Ця емоція сприяє вирівнюванню поведінки відповідно до очікувань коханих і близьких, внаслідок чого забезпечується взаємне пристосування», — так визначає Орлов роль провини у стосунках між людьми.

Функція почуття провини — сигнальна, —  Ми одержуємо сигнал, що зробили якусь помилку, якийсь гріх. І гріх давить на наші плечі. Це вже про відносини з Богом. Адже це Його очікування, Його любов ми обманюємо, роблячи гріх. Будь-яка воцерковлена людина знає, що робити із гріхом: усвідомити, покаятися, сповідувати, якщо треба, понести покуту, одержати розрішення і ступити на шлях виправлення. Але погано те, що ця ідеальна схема не завжди працює. Буває, що й гріх усвідомив, і покаявся, а провина залишилася. Чи добре це? Чи можна рухатися далі, залишаючись вічно винуватим? І куди в цьому випадку можна прийти?

Викрутні витонченого розуму

Психологам часто доводиться мати справу з пацієнтами, що страждають від почуття провини. Правда, приходять вони, як правило, зовсім з іншими скаргами: невпорядкованість в особистому житті, конфлікти на роботі й у родині, гнівливість, депресія, уразливість, залежності. Зрозуміло, подібні симптоми можуть супроводжувати різні психологічні проблеми, але незжите почуття провини фігурує на самому початку цього списку. Існує безліч способів угамування мук сумління. Але, на жаль, далеко не всі вони конструктивні. «Сором або провина можуть перетворитися в гнів, — пише Орлов. - І поки зберігається провина, людина буде дратівлива, вибухонебезпечна, буде шукати жертву для зігнання своєї провини». Не менш руйнівною може стати тактика стримування. Психологи всіх шкіл і напрямків одностайно стверджують, що від стримування емоції тільки підсилюються. Більше того енергія, що пригнічується, однаково шукає виходу й неодмінно знайде привід для свого вираження. Дружина, що намагається придушити в собі почуття провини із приводу непомірної витрати грошей, зрештою, неодмінно влаштує чоловікові сцену з будь-якого іншого, зовсім незначного приводу.

Можна заглушати біль провини транквілізаторами. Результатом такого рішення буде тимчасова загальмованість реакцій, не більш. Можна запивати провину алкоголем. Усі ці й багато інших лукавих способів втекти від почуття провини поєднує одне: вони не ведуть до позбавлення провини, вона не зникає й навіть, навпаки, здобуває здатність швидше виникати й сильніше діяти. Алкоголік усе частіше припадає до пляшки з усе менш значних приводів, гнівливий усе частіше гнівається… чи Потрібна нам така вина? Чи прагне Бог, щоб ми грузнули в цьому духовному болоті, де одна пристрасть тягне за собою безліч нових, ще більш тяжких? Очевидно, ні. Провина, як і все інше в житті, посилається нам як можливість духовного росту, а не погибелі.

Але чому ж тоді почуття провини таке болісне, чому так страшно бути винуватим? Психологи вважають, що за страхом провини може стояти страх бути відкинутим. Якщо мама як за покарання не розмовляє з дитиною або ще якимось способом демонструє йому свою нелюбов, у його свідомості може закріпитися ланцюжок «винуватий — значить не любимий». А втратити любов дуже боляче й страшно не тільки дітям.

А буває, що людина просто боїться осуду оточуючих, наприклад, неофіт на парафії. У Церкві новачкові пропонується зовсім інше життя, багато в чому далеке від того, до якого він звик. І людина панічно боїться щось зробити не так. Адже наслідком його провини напевно будуть несхвалення й косі погляди парафіян, які, як йому здається, усі поголовно люди святого життя.

Особливо важко прийняти свою провину перфекціоністам. У них у житті все по максимуму, і вимоги, які вони виставляють до себе, теж максимальні: або я ідеальний, або — незначність. Ідеальним бути не виходить, а себе неідеальну людина не приймає й у результаті відкидає власну особистість.

Ну й нарешті, найважчий із усіх страхів — страх бути відкинутим Богом. Здається, здійснений гріх настільки великий, що немає йому прощення, і ніяке покаяння отут уже не допоможе — Бог відвернувся від мене.

Який би страх нас не переслідував, він буде поганим порадником. Людина, спонукувана страхом провини, вибирає одну із двох тактик: або взагалі не визнає за собою гріха, або нескінченно вертається до цього гріха, докоряючи й караючи самого себе. Крайності сходяться: і заглушена совість, і біг по колу самокаяття рівною мірою далекі від дійсного покаяння.

Каяття без покаяння

Метанойя (покаяння) означає в перекладі із грецької не просто каяття, а «зміну розуму», переосмислення свого життя. Можливо, покаяння починається тоді, коли людина може відокремити гріх від себе, подивитися на нього ніби з боку й прийняти на себе відповідальність за нього. Перший крок на шляху до покаяння, тобто до зміни розуму, — це визнання гріха. Так, я зробив це, мені жаль. А далі? Далі — я більше так не хочу. Я хочу бути іншим, я хочу рости. Відповідальність означає усвідомлення. Ми перестаємо зациклюватися на сумних фактах і починаємо їх аналізувати. Що ж все-таки відбулося? Що мене штовхнуло на цей учинок? І от отут я можу щось зрозуміти про свою природу. А якщо я зрозумію, чому я творю зло, у мене з'явиться можливість щось у собі змінити. І тоді можна подякувати й Богові, і тому, кого я скривдив, за те, що я зрозумів щось про себе, про наші стосунки, про свої відносини з Богом, взагалі про своє життя. Ми більше не загнані в кут, у нас з'являється перспектива. У покаянні є воля і є вихід.

Хронічна винуватість — це зовсім не християнська позиція. Подивіться, що Христос говорить грішникам: "прощаються тобі гріхи твої”, "устань і йди” — а не "сиди й грузни у своїй провині”. Хронічна провина нічого не дає. Більше того, вона позбавляє людину здатності любити. Яка вже отут любов, суцільна зацикленість на собі самому».

Деякі говорять. «Я не можу себе вибачити». Здається, от вона, справжня християнська совість! Але чи так це? Хто ми такі, щоб себе судити? У нас є один Суддя. чи не занадто багато беремо ми на себе, засуджуючи — не важливо кого, інших чи себе самих? Якщо Бог нас прощає, а ми самі не прощаємо — чи совість це?

Фраза "я не можу себе простити” часто означає "я не хочу сходити із цієї точки. Я виглядаю мучеником, що добровільно прийняв на себе страждання за власні гріхи, і мені це подобається. І в цій ролі я виглядаю цілком позитивно. А якщо почати копатися, розбиратися, аналізувати — це ж життя треба буде міняти! Ні, краще я залишуся у стані страждальця. Воно, принаймні, звично й зрозуміло. І моральні дивіденди приносить у вигляді співчуття й замилування оточуючих».

Зазначимо ще один мотив, що рухає аматорами самобичування: «Якщо в людини недостатньо всередині почуття власної цінності, то вона може таким дивним, здавалося б, зовсім нелогічним способом цю цінність підвищити. Вона оголошує себе причиною якоїсь події, нехай навіть поганої. Для неї в цьому випадку важливо, що вона не порожнє місце, що від неї щось залежить: якщо через мене щось трапилося, то я в цьому житті щось значу. Звичайно, вона це робить не спеціально, як правило, несвідомо, але все-таки робить. А тепер давайте з вами подумаємо, чи зможе вона покаятися от у цій провині? Ні звичайно! Тому що ця провина для неї має особливу вигоду (неусвідомлювану), і їй з нею нелегко розставатися».

Щось більше, ніж гріх

Можливо, у деяких випадках постійна присутність почуття провини — це нормально. - Але жити із цим і не руйнуватися можна, тільки якщо людина вірить, що вона однаково прийнята, що хтось однаково любить її. У нас є прекрасний євангельський приклад того, як два учні Христа по-різному обійшлися з почуттям провини. Юда й Петро. Той самий злочин — зрада, те саме почуття — вина. Але висновки зовсім різні. Юда сам себе судив і тим самим перекрив собі всі шляхи виходу. А в Петра каяття зовсім іншого роду — із упевненістю в тому, що Бог і такого його любить, приймає й прощає. Напевно, Петро все життя пам'ятав про своє відречення. Але як він жив! І — він жив. А Юда не повірив у Божу любов. Точніше, не захотів її прийняти. Він приписав Богові жорстокість і сам себе судив тим же жорстоким судом, не давши відбутися суду з любов'ю.

Що ж робити, щоб не вподібнитися Юді? Щоб не загрузнути в самозвинуваченнях? Щоб крапку спотикання перетворити в крапку росту?

1. Якщо мова йде про провину перед конкретною людиною, попросіть в неї прощення.

Труднощі починаються вже на цьому етапі. Не всім легко просити прощення. Не всі вміють вибачати. Якщо провина вклинюється у стосунки між людьми, вона стає інструментом маніпулювання. «Ти переді мною винуватий, виходить, ти мій боржник» — у таку позицію може встати скривджений. Та й сам кривдник часто вважає так само й готовий довічно спокутувати свою провину, перетворюючись ледве чи не в раба того, перед ким провинився. Відзначайте в собі подібні настрої й не забувайте про почуття власної гідності — своєї й іншої людини. Визнайте, що ви винуваті, виразіть щире каяття й, якщо можливо, виправтеся. Але яка б то не було провина — це не привід для принижень і використання однієї людини іншою. Чесні, вільні стосунки будуються на любові й повазі, а не на рабській залежності одного від прощення іншого.

2. Принесіть своє покаяння Богові на сповіді.

3. Відмовтеся від завищених вимог до себе. Ставте перед собою тільки реалістичні цілі й не замахуйтеся на недосяжні висоти.

4. Визнайте й прийміть свою слабість. Так, бувають ситуації, з якими ми не справляємося. Мама, що розривається між домом і роботою, може скільки завгодно докоряти собі за те, що вона зганяє свою утому й роздратування на дітях. Але навряд це щось змінить. Правда полягає в тому, що в цій ситуації в неї незмога поводитися інакше. Так що замість безглуздих самокаяттів подумайте краще про те, що можна змінити у своєму житті.

5. Свідомість своєї слабкості й недосконалості — зовсім не привід провалюватися в нове почуття провини. Саме тепер, визнавши й прийнявши проблему, можна починати з нею розбиратися.

6. Просіть про допомогу. Треба мати певний душевний ресурс, щоб чесно глянути на свої почуття й мотиви своїх учинків. Цей ресурс є не завжди. Шукайте підтримки в тих, хто готовий слухати вас і співпереживати вам без осуду й моралізування. Це може бути друг, родич, священик. Головне, щоб ця людина бачила у вас особистість. Помилка людини, що страждає від надмірної провини в тому, що вона зводить усього себе до свого гріха, від нього начебто більше нічого не залишається. Але ж особистість більше, незмірно більше цього. Шукайте тих, хто допоможе вам це зрозуміти й відчути. І тоді, відчувши себе безумовно прийнятим Богом, ви знайдете для своєї провини належне їй місце. З пожираючого душу монстра вона перетвориться в стрілку, що вказує напрямок руху убік любові.

Категорія: Цікаві статті | Переглядів: 1060 | Додав: Panzerjager | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
© Парафія св. Василія Великого УГКЦ м. Житомира 2017

Наше опитування
Я переглядаю цей сайт
Всього відповідей: 407

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Пошук


Каталог україномовних сайтів