Чому Івана Хрестителя ми називаємо предтечею? До якого покаяння він кликав прадавніх юдеїв і що його слова значать для нас? Про це ми поміркуємо сьогодні.

«Він був світич, який палає і світить» (Ів.5, 35), - так охарактеризував Сам Господь Івана Предтечу, день народження якого ми святкуємо 7 липня. Усі ми покликані горіти й світити, але так небагатьом це вдається! І тому тягнеться душа наша до цих небагатьох, щоб від їхнього вогню стати хоч трішки теплішими й світлішими. Тому так потягнулися люди до Івана, коли, осягнувши постом і молитвою велетенську силу духу, він вийшов з пустелі із проповіддю, зміст якої зводився до декількох слів: «Покайтеся, тому що наблизилося Царство Небесне».

Ми називаємо його Предтечею, тому що він передував Ісусу Христу. Його служінням було приготування людей до тієї зустрічі, до якої вже багато століть до нього йшло людство, до тієї зустрічі, якої свідомо чи несвідомо шукала кожна людська душа. Та й сьогодні багато продовжують шукати. Дуже в багатьох зустріч із Ісусом Христом ще попереду. Тому слова "покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне" і в наші дні цілком сучасні.

Що ж мав на увазі Іван , коли призивав народ до покаяння? Сьогодні багато думають, що покаятися - це усвідомити свої гріхи й зізнатися в них на сповіді із твердим наміром їх більше не повторювати. Усе це правильно. Так і робили ті, хто приходив до Івана хреститися. Люди при всіх висповідали свої гріхи і потім входили у води Йордану, щоб очиститися. Але багато відчували, що це ще не все. Змити із совісті ганебні плями минулого життя - це тільки пів справи. Далі як жити? "... Чиніть плоди, достойні покаяння!" - відповідає Іван . Тому що "вже і сокира прикладена до кореня дерев: кожне бо дерево, що не приносить доброго плоду, буде зрубане та вкинуте в вогонь." (Лк.3:9).

Але які плоди? Що потрібно робити, щоб покаяння було не тільки спробою "бігти від майбутнього гніву", але справжньою переміною життя?

Відповідь Івана Хрестителя коротка і ясна: "Хто має дві одежі, нехай дасть тому, що не має. А хто має харч, нехай так само зробить."(Лк. 3:11). Інакше кажучи, будь щедрим, будь добрим, будь милосердним. Допомагай, ділися, роби добро. Або, як було сказано вже багато століть назад і потім повторене Спасителем, "Возлюби ближнього, як самого себе". Без цих плодів покаяння збиткове, воно не досягає мети й не приводить до Христа.

На перший погляд, проповідь Івана видасться жорсткою й грізною:. "Породження єхидни. Хто вселив вам бігти від майбутнього гніву?" Але вслухаємося в його слова й побачимо, наскільки помірні його вимоги, як поблажлива ця людина до наших немочей. Він не говорить, що потрібно віддати останнє, «зняти останню сорочку». Одягом нехай поділиться той, хто має «дві одежі» Наскільки це м'якше за те, що скаже пізніше Господь багатому юнакові: "... піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі. Тоді прийди і, взявши хрест, іди за мною." (Мк.10:21). Але не до всіх звертався й звертається Спаситель з подібним закликом, а до вибраних. До тих, кого особливо полюбив (Мк.10:21) і кличе до особливого служіння. Іван  же звертається до всіх. Віддати останнє - доля великих душ. Поділитися ж може й повинен кожний. І якби усі керувалися цим простим правилом, чи залишилася б на нашій землі хоч одна людина, позбавлений даху, одягу і їжі?

Безкомпромісність Івана Хрестителя дивно поєднується з нього, поблажливістю. Іван  ні на кого не накладає «важкого ярма». Дивне є його ставлення до митарів, що здобули презирство й відразу співвітчизників. І було за що! Вони збирали податі на користь римського імператора, влада якого була ненависна ізраїльтянам. Мало того, значна частина віднятих у людей грошей осідала в їхніх кишенях, тому митарі були людьми небідними. Видалося б, викриваючи пороки, Іван  повинен був би з особливою силою накинутися на митарів. Як непросто, напевно, було їм зважитися прийти до берегів Йордану. Але прийшли й вони й запитують: «Учитель! що нам робити? Він відповідав їм: Нічого більше понад те, що вам призначено, не робіть»(Лк. 3:12,13). І адже ні слова про те, що сама справа, якою вони займаються, гріховна!

Ще більш дивне те, що говорить Іван воїнам, які приходили хреститися до нього. Адже що це були за воїни? Це римські солдати-завойовники. Це вороги, що скорили батьківщину й ненавидимі усім народом. Дуже багато ізраїльтян мріяли підняти повстання проти них, почати визвольну війну ( і почали-таки, через кілька десятиліть!) і від Месії, коли він прийде, очікували, що він буде на чолі цієї війни. Ці солдати - язичники, не юдеї. Навіть вступити з ними в спілкування для правовірного юдея - опоганення. Як грізно, видалося б повинен зустріти їх пророк, який ніколи нікого не боявся. Що ж говорить він їм? "Запитували його також і воїни: а нам що робити? І сказав їм: Нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею" (Лк. 3:17). Іван  розуміє: солдат - людина підневільна. Служба є служба. І хоча характер цієї служби огидний для кожного ізраїльтянина, і, напевно, для Івана в тому числі, але що отут можна зробити! Не ти маєш право змінити цю ситуацію, ніби говорить Іван  і митарям і воїнам, але ти можеш і в цій ситуації залишатися людиною, добрим, справедливим, чесним і милосердним.

От такою була проповідь Івана Хрестителя. З одного боку - строгість і вимогливість. З іншого боку - розуміння реальних можливостей людини, повна відсутність якого б то не було максималізму й радикалізму.

Якщо ти не здатний змінити у своєму житті усе, ніби говорить Іван до нас, зміни те, що можеш. Таке, думаю, усім нам під силу. Тільки, додамо від себе, треба не зупинятися, не заспокоюватися, прагнути до більшого. Тому що покаяння - не разове зусилля, а безперестанне зростання, сходження до досконалості.