Повернення в рідну домівку

У третю неділю, яка підготовляє нас до Великого Посту, ми слухаємо читання притчі про Блудного сина (Лука 15, 11-32). У притчі й у стихирах цього дня говориться про покаяння людини, що вертається із самовільного вигнання. Нам розповідається про блудного (морально заблудлого) чоловіка, який пішов в «далеку країну» і там витратив усе, що він мав. Далека країна! Це єдине визначення стану людини, який ми повинні прийняти й засвоїти, коли ми наближаємося до Бога. Людина, яка ніколи цього не зазнала, хоча б тільки трошки, яка ніколи не відчула, що вона вигнана від Бога, від справжнього життя, ніколи не зрозуміє, про що говорить християнська віра. І той, хто почуває себе цілком «вдома» у цьому світі, хто ніколи не відчув болісної туги за іншою Правдою, ніколи не зрозуміє, що таке розкаяння.

Покаяння часто просто перетворюється в байдуже, об'єктивне перерахування гріхів і прогрішень, як визнання себе винним перед законним обвинувальним актом. Сповідь і розрішення гріхів розглядається як щось юридично законне. Але при цьому забувається щось істотне, без чого ні сповідь, ні розрішення гріхів не мають ні справжнього значення, ні сили. Це «щось» і є саме відчуття віддалення від Бога, від радості спілкування з Ним, від справжнього життя, створеного й даного нам Богом. Дійсно, неважко зізнатися на сповіді, що не дотримував постів, пропускав ранком або ввечері молитви, гнівався. Але зовсім інше – це раптом усвідомити, що я заплямував і втратив свою духовну красу, що я далекий від свого справжнього «дому», свого справжнього життя й що щось дорогоцінне, чисте й прекрасне безнадійно зламане в самій моїй життєвій сутності. І однак це усвідомлення, тільки це і є справжнє покаяння й у той же час гаряче бажання повернутися назад, знайти знову загублений «дім». Я одержав від Бога багаті дари: насамперед – життя й можливість насолоджуватися ним, наповнити його значенням, любов'ю, знанням; а потім – у Хрещенні – Нове Життя Самого Христа, дар Святого Духа, мир і радість Царства Небесного. Я одержав знання Бога й у Ньому знання всього іншого, силу й можливість зробитися одним із синів Божих. І все це я втратив і продовжую увесь час втрачати не тільки в особливих гріхах і прогрішеннях, але в найбільшому із усіх гріхів – у втраті моєї любові до Бога, у перевазі «країни далекої» над прекрасним домом Отця.

Але тут Церква нагадує мені про те, що я покинув і втратив. І, слухаючи її голос, я згадую. «Я безумно віддалився від Твоєї Отцівської слави,- співається в кондаку цього дня,- із грішниками розтратив дане мені багатство. Але волаю до тебе голосом блудного сина: згрішив я перед Тобою, Отче щедрий, прийми мене розкаяного, прийми мене, як одного із найманців Твоїх».

І коли я так усе згадую, я знаходжу в собі й бажання й силу повернутися: «…я повернуся до щедрого Отця, зі слізьми волаючи: прийми мене, як одного з найманців Твоїх…».

Треба звернути увагу і згадати тут одну з літургійних особливостей цієї Неділі Блудного сина. На утрені, після радісних і урочистих псалмів полієлею, ми співаємо сповнений туги псалом 136: На ріках вавилонських, там сиділи ми й плакали, коли згадували про Сіон… Як нам співати пісню Господню на землі чужій? Якщо я забуду тебе, Єрусалиме, забудь мене, десниця моя (моя права рука, з усією її спритністю й хитрістю). Нехай прилипне язик мій до гортані моєї, якщо я не буду пам'ятати тебе, якщо не поставлю Єрусалиму на чолі радості моєї…

Це псалом вигнання. Його співали євреї у Вавилонському полоні, згадуючи своє святе місто Єрусалим. Він став назавжди піснею людини, яка усвідомлює себе вигнаним від Бога й, усвідомлюючи це, стає знову людиною, тою, яка ніколи не може знайти повного задоволення в цьому упалому світі, тому що за своєю природою й покликанням вона завжди шукає, як прочанин, Досконалості.

Цей псалом співається ще два рази, в останні дві неділі перед Великим Постом. Він відкриває нам значення Посту як паломництва, покаяння – повернення в дім Отця.

Протопресвітер Олександр Шмеман

(переклав на українську FrVitaliy