П`ятниця, 29.03.2024, 02.40.48
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Цікаві статті [19]
Новини протопресвітерства [23]
Новини парафії [70]
Церковне життя [58]
Мудрі думки [2]
 
Головна » 2013 » Березень » 17 » Вибачити — означає повірити
00.13.04
Вибачити — означає повірити

Остання неділя перед Великим постом споконвіку називалася Неділею Всепрощення. Увечері цього дня віруючі, за звичаєм, просять прощення друг у друга, щоб вступити в піст примиреними, вільними від усіх непорозумінь і образ. У євангельському читанні того ж дня звучать слова Христа про прощення: «А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших.» (порівн.: Мт. 6:15; 18:35).

Прощення… Слово це звичне. Але от повторюєш його подумки кілька раз, і воно раптом починає звучати дивно й незвично. Раптово розумієш, що прощення майже й немає зовсім у нашому світі, у нашому житті; що слово це мало чому тепер відповідає. Взяти хоча б для прикладу всю область міжнародних відносин, все, про що щодня пишуть газети, про що неспинно віщає радіо. Скільки у всьому цьому псевдоправедного гніву, скільки криків про права і їх захист, про ворогів і погрози з їх боку, скільки самолюбування, самоствердження, самовихваляння!

Нікому, напевно, у голову не прийшло б сказати від імені держави, країни, народу приблизно наступне: «Ми винуваті, вибачте нас, забудемо минуле, почнемо все заново!» Така пропозиція здалася б нечуваним, неможливим, наче як применшує національну гордість, що наносить втрату нашій честі. Ніхто ніколи не буває неправий, тому що ніколи нікого не кривдить, не утискає. Винуватий завжди хтось інший. Але й цей інший теж надривається, доводячи свою правоту.

Якщо внутрішньо відсторонитися від усього цього шуму, від усієї цієї балаканини, до яких ми так звикли, світ здасться суцільною вакханалією праведного обурення. Але ясно, що все це неправда й що неправда ця заводить у моральний тупик, у якому і перебуває зараз людство. Немає прощення між народами, але немає його й між людьми. І отут таж сама можливість і необхідність, сам дух прощення поступово вивітрюються з людських стосунків. Отут теж царюють голий формалізм прав і їх захисту. І все це ще далі заводить у якусь крижану пустелю, де не залишається місця простоті й теплоті, живій зустрічі людини з людиною.

Тому християнське благовістя про прощення, сама думка про прощення як наріжний камінь людського життя знову виявляється чимсь новим, нечуваним. У це потрібно вдумуватися, це потрібно заново розкривати в собі зусиллям совісті, зусиллям волі. «і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим» – у цьому благанні про прощення, у цій тузі за примиренням і возз'єднанням перебуває серце християнства.

Що таке прощення? Це зовсім не звичайна наша поблажливість: «Ти, ось, такий поганий і слабший, що вже з тебе вимагати!» Поблажливість основана на презирстві, у найкращому разі – на байдужості. Але прощення не є й виправданням зла. Із цього погляду, прислів'я «Все зрозуміти – все пробачити» – не християнське прислів'я. Від того, що ми розуміємо причини, що привели до зла, зло не перестає бути злом, не стає добром. Зло ніколи не можна виправдати. Це значило б зняти з людини відповідальність, позбавити її волі. Які б не були пояснення й виправдання, скільки б не було так званих « пом'якшувальних обставин», вільна людина не прагне такого прощення – прощення, яке означало б, що вона усього лише іграшка якихось сил і причин, над якими сама не владна.

Таким чином, християнську ідею прощення дуже важливо не змішувати із принижуючими людину установками: презирством, байдужістю, детермінізмом. Глибина, краса й, можна сказати, парадокс християнського прощення в тому, що в ньому немає саме ні йоти презирства й поблажливості. Воно засноване на переконанні, що, скільки б не падала, скільки б не поневолювала себе злу людина, не в цьому падінні й поневоленні справжня її сутність. Іншими словами, християнське прощення засноване на любові. А любов – це і є, насамперед, віра в людину, і притім у кожну, віра в те, що кожний має в собі – нехай глибоко поховане й забуте – світле прагнення, чисту першооснову особистості.

У Євангелії є розповідь про те, як до Христа привели жінку, яку зловили на перелюбі, і яку за звичаєм того часу збиралися побити камінням. Її привели до Христа, щоб спробувати піймати Його на слові. З одного боку, закон вимагав покарання за злочин, а з іншого – люди, що бажали піймати Христа на слові, знали, що Він учив про любов і прощення. Отже, що ж Він зробить? Якщо зробить за законом, то де ж любов і прощення? Якщо піде проти закону, то де ж Його вчення про чистоту, несумісну зі злочином проти моральності?

А Христос сказав: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь». А Сам, нагнувшись, креслив щось на землі. Ніхто не кинув каменю, і всі один за одним пішли. Залишившись наодинці із грішницею, Христос запитав: «Де ж ті, хто засуджували тебе?» І почувши, що усі пішли, сказав: «І Я не засуджую тебе. Іди й більше не гріши» (порівн.: Ів. 8:7-11). Вражаюче в цій євангельській розповіді те, що Христос не попався у пастку, яку готували для Нього вороги. Він не порушив закон, тому що не сказав, що жінка ця невинна й не заслуговує покарання. Але Він не порушив і заповіді любові. Христос переніс усе питання із площини закону й відверненої моралі в площину особистого ставлення до цієї жінки, до цієї людини. Він пробачив її й тим самим ніби сказав: «Я вірю, що цей гріх, цей злочин – не справжня твоя сутність, Я вірю, що ти сама осудила його, Я вірю, що ти хочеш і можеш виправитися». Це прощення було актом віри в неї, і ця віра була початком не тільки її відродження, але й відродження тих, хто в ім'я формального принципу готові були засудити й убити.

От таке прощення, основане на такому підході до людини, на вірі в неї й любові до неї, необхідне нам тепер, як повітря.

Про нього говорить, до нього призиває нас Неділя всепрощення – до того, щоб кожний з нас переніс своє ставлення до іншого на ту глибину, де воно тільки й стає справді людським. О, якби в наш світ самоутвердження й псевдоправедности ввірвався милостивий і звільняючий дух прощення!

Протопресвітер Олександр Шмеман

Категорія: Церковне життя | Переглядів: 2037 | Додав: Panzerjager | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
© Парафія св. Василія Великого УГКЦ м. Житомира 2024

Наше опитування
Я переглядаю цей сайт
Всього відповідей: 453

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Пошук


Каталог україномовних сайтів