Середа, 22.11.2017, 22.01.38
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Цікаві статті [19]
Новини протопресвітерства [19]
Новини парафії [70]
Церковне життя [58]
Мудрі думки [2]
 
Головна » 2012 » Грудень » 16 » Заповіді блаженства: дорога в Царство Небесне
01.43.12
Заповіді блаженства: дорога в Царство Небесне
Коли запитуєш про заповіді, звичайно усі згадують «не вбий», «не вкради», тобто старозавітні заповіді. Але ж ми повинні переосмислити їх зовсім в іншому світлі. Для цього нам були дані заповіді блаженства, без яких не можна пізнати Христа.

Пам'ять про свою велич

Заповіді блаженства — це сходинки, якими людина може піднятися в Царство Небесне. Але, на жаль, більшості тих, хто називає себе выруючими, вони невідомі.

Спів заповідей блаженства починається на літургії під час малого входу зі спомину про молитву благорозумного розбійника. Того розбійника, який був розп'ятий поруч із Христом. Він став молитися тому, кого усі осуджують, на кого плюють, кого віддали на смерть, болісну й страшну. Він звернувся до того, кому залишилося жити на землі кілька годин, і попросив Його — згадати про нього, коли Він прийде як Цар. Ми починаємо спів заповідей, даних нам Богом для блаженства, з тих слів, які сказав розбійник: «У Царстві Твоїм пом'яни нас Господи». Після них починається спів самих заповідей, які добре б співати разом з хором, щоб перевіряти себе щораз — виконую я це чи ні?

«Блаженні вбогі духом», — говорить нам Господь. Що це означає? Ця заповідь сама незрозуміла й сама загадкова з усіх. Є різні пояснення того, що означають ці слова. Найпростіше пояснення: «вбогі духом» значить смиренні, ті, які, усвідомлюючи свої гріхи, розуміючи свою негідність, вважають себе духовними жебраками. Ця заповідь підбадьорює їх. Говорить, що, якщо ти бачиш стільки своїх гріхів, як піску морського (так говорили святі в патериках), тоді ти поклав початок своєму спасінню. Шлях до досконалості починається зі свідомості своєї негідності, малості, з усвідомлення своєї гріховності. Це усвідомлення обов'язкове для людини. Саме тому, можливо, зараз так мало людей ходять у храм. Тому що люди вважають себе гарними, самодостатніми, їм не потрібно Царство Небесне. У них уже є все на цій землі. Наше псевдоблагополучне століття створює ілюзію, що можна жити, можна жити добре, можна жити ще краще. Можна сподіватися на те, що ти зробиш собі кар'єру, нагромадиш грошей на старість, що ти відпочинеш, поподорожуєш, що ти одержиш задоволення від їжі, питва, спілкування із протилежною статтю, подивишся цікаві фільми, пограєш у цікаві ігри. Земне життя наповнюється різними приємностями, задоволеннями. От ця зваба багатством, зваба уявним благополуччям, вона заважає бачити свої гріхи.

Більш-менш влаштоване життя стає ніби сіткою, що накриває людей, і вони не бачать за нею своєї зіпсованості, не бачать того, заради чого вони були створені. Як чудова чаша, прикрашена каменями, позолочена, створена для того, щоб бути царським кубком, використовується в пісочниці, щоб робити пасочки з піску. Або може для ще більш низьких потреб. Ця чаша забула, для чого створена. Їй, може бути, добре й тепло в пісочку. І вона забула царський бенкет, його радість. Так і людина втратила пам'ять про свою велич, яка вкладена в неї Богом. Їй немає із чим себе порівнювати. Забуті святі, про них не говорять. Забуті чудеса, які робив Господь. Навіщо вони нам, коли є сучасна медицина, яка теж робить чуда зцілень: можна пересаджувати органи, можна виліковувати найтяжчі хвороби, щоб жити якось далі. Царство Небесне відкривається тим, хто не шукає затишку на землі, кому не хочеться робити пасочки в піску, хто прагне життя з Богом. Шлях до Бога починається з усвідомлення своєї всецілої недостатності й гріховності.

Святі отці ще одне дають тлумачення словосполученню «вбогі духом»: та людина, яка ні до чого не прив'язана на землі, дух якої вільний від усяких прив'язаностей — від багатства, від задоволень, від усвідомлення своєї значимості. Із цього починається шлях блаженства. І звичайно, коли людина усвідомлює себе так — вона плаче. Тому блаженні плачучі. Хоча слово «плаче» не зовсім правильно переведене на нашу мову. Тут стоїть грецьке слово, яке перекладається як «уболіває, засмучується». Коли ми говоримо «плаче», ми маємо на увазі плаче слізьми, воложаться очі. Але це не завжди відбувається, коли людина вболіває, засмучується про свій стан. І головне — вона не заглушає в собі цю скорботу, не утішає себе розвагами, смачною їжею, а продовжує засмучуватися. Таку людину утішає сам Бог. І розрада, яку дає Бог, незрівнянна з тими розрадами, які ми самі для себе придумуємо.

Ще ця заповідь означає, що блаженний той, хто шукає Духа, просить його в Бога. Це не просто бідна духом людин а, це жебрак духом. Жебрак той, хто просить увесь час. Жебраками ми називаємо тих, хто жебрає. Не просто бідують, але просять. Та людина, яка просить у Бога, той, хто шукає Бога, хто звернений до Бога, він блаженний, тому що йому відкривається Царство Небесне.

Лагідні

Далі говориться дивна й незрозуміла для нас річ: блаженні лагідні. Це зовсім протилежне духу нашого часу. Лагідна людина в нас асоціюється з людиною заляканою. З людиною, яка не вміє за себе постояти. З людиною, яка боягузливо ховається від бід, небезпек, не протистоїть їім. Але лагідність — це зовсім інше слово. Ще в досить недалекі часи люди чули і знали про неї. Але в наш час лагідність — це щось зовсім таємниче й незрозуміле для людей. «При кожній невдачі давайте здачі» — потрібно вміти постояти за себе. А лагідність — це надія на Бога, це збереження мирного налаштування душі, тиша серця, ніжність, згода з іншою волею (не злою, звичайно, волею, не диявольською, не можна бути лагідним з дияволом!), надією на Бога, що він захистить від зла. От ця лагідність — дорогоцінна якість душі. Сам Господь називає себе лагідним. Є навіть таке тлумачення, що заповіді блаженства — це портрет господа нашого Ісуса Христа, опис Його душі. І ми з вами повинні бути подібні до Нього, якщо прагнемо в Царство Небесне.

Саме лагідні успадковують землю. Є два тлумачення цих слів. Лагідність як успадкування нової землі, Царства Небесного, і лагідність як володіння собою. Тільки лагідний уміє володіти собою. Гнівливий, дратівливий собою не володіє. Ним володіє гнів. Ним володіє роздратування. А лагідний панує над собою, він успадковує землю. Земля — це ми. Ми ж узяті із землі. Звичайно, це трохи дивно й незрозуміло — як із чорної землі може вирости червоний помідор або зелений огірок. Як із землі можуть з'явитися блакитні очі або лляне волосся, шкіра, серце, кров… Але наше тіло взяте із землі й у землю повинне відійти. Ми повинні обробляти нашу природу. І тільки лагідний має таку владу.

Тих, хто милостивий, милує Бог

Коли людина навчилася володіти собою, навчилася лагідності, вона звертається до неба. І прагне пізнати Бога. Прагне пізнати істину. Людина, яка жадає цього так, як голодний хоче їсти, як жадає спраглий пити, тільки така прагнуча людина насичується Богом. Бог не дає свої істини тим, хто прагне довідатися їх із цікавості або просто для розваги. Бог відкриває свої істини, свою правду тому, хто хворий спрагою, хто прагне жити в цій істині, за цими правилами. Тому Господь говорить, що блаженні голодні й спрагнені правди.

 А коли людина пізнає істину, яка полягає в тому, що Бог є Любов, вона стає милостивою. Ми змушуємо себе бути милостивими, але в нас це не виходить. Як бути милостивим до якого-небудь мерзотника й розбійника? До того, хто насилує дітей, влаштовує теракти? Але людина, яка пізнає істину про любов Божу, стає милостивою до всіх. Це таємниця. Але вона відкривається тим, хто її шукає. Тих, хто милостивий, милує Бог. Таким Господь прощає гріхи, беззаконня, які вони творили, покриває усі неправди.

І коли Бог милує їх, тоді стає чистим їхнє серце. Але ж люди зовсім не піклуються про чистоту серця. Вони піклуються тільки про зовнішню чистоту. Сучасні люди дуже бридливі. Вони часто миються. Винаходять шампуні, кондиціонери для волосся, лосьйони. Часто міняють одяг, носять білі сорочки — чистота зведена в сучасному світі в принцип. А серце? Скільки бруду в моєму серці, а я повинен про нього піклуватися особливо ретельно. Скільки бруду люди черпають ковшами, навіть не лопатами, в інтернеті — плотського бруду, нечистоти, думок брудних. Очі їх відкриті на непотрібні видовища, вуха наповнені звуками, які порушують спокій серця. І в цій заповіді говориться, що людина, яку милує Бог, уже не прагне цього бруду у своєму серці, і тоді їй відкривається бачення Бога. Без чистоти серцевої людина не може побачити Бога. Так само як очами, заліпленими брудом, не можна побачити сонячне світло. Можна так спотворити свій зір, що не бачити взагалі нічого.

Війна проти всіх

А коли люди бачать Бога, вони бачать, як мир принести на землю. Адже ми перебуваємо в постійній ворожнечі: із самими собою, з Богом, із друзями, із дружинами, із чоловіками, з дітьми, з батьками, зі співробітниками, з начальниками, з іншими партіями, з іншими національностями, з іншими державами. Війна всіх проти всіх — як її заспокоїти? От та людина, яка бачить Бога, та стає миротворцем. Вона єднається з Богом й називається сином Божим.

Далі починається цікавий розвиток цих заповідей блаженства. Дотепер пізнання чесноти щось давало нам. Була задоволена наша спрага істини, ми були помилувані Богом, ми Бога побачили, ми навчилися бути миротворцями. І раптом далі говориться зовсім дивна річ — блаженні вигнані за правду, бо їх є Царство Небесне. Ми піднімалися в гору, здобували ті чи інші позитивні якості, і раптом на тобі — вигнані заради правди. Справа в тому, що ми не розуміємо, звідки вигнані. А вигнані ми із світу, де царює гріх. Коли святих виганяли зі світу, коли вони вмирали, коли їх позбавляли почестей, чинів, коли їм не давали можливості здійснювати їхнє служіння в цьому світі — вони раділи. Тому що жити в цьому світі важко. Блаженні, коли зневажають вас, коли вас виженуть, коли будуть говорити всяке лихе слово на вас, радійте й веселитеся, бо нагорода ваша велика на небесах, говорив Господь. Цими словами закінчуються ці заповіді. Вони закінчуються виходом зі світу й входом у Царство Небесне. При співі цих слів на літургії відбувається вхід з Євангелієм у вівтар. Священик виголошує: «Премудрість прості!», і входить у вівтар. Ніби входить у Царство Небесне.

Вічна новина

На літургії ми згадуємо вічні істини, якими ми не живемо. Ми звикли жити чимсь тимчасовим. Нам здається, що це тимчасове цікавіше, привабливіше, змістовніше за вічне. Ми женемося за новизною й перебуваємо в постійній суєті. Літургія обертає нашу увагу до того, що перебуває вічно, є вічною радістю, вічною новиною. Є вічним життям. Але іноді навіть вічне життя видасться нам якоюсь застарілою формулою, видасться для нас забутим явищем, яке було колись. Насправді це — прилучення до вічного життя. До життя в Бозі. І те, що видасться нам мертвим, насправді може ожити, якщо ми будемо намагатися молитися Богові, якщо будемо бачити за цією зовнішньою формою внутрішній зміст. Не можна зупинятися просто на проголошенні слів. Не можна зупинятися на тому, що ми розуміли в цих словах учора або на минулій літургії. Потрібно розуміти, що щоразу за цими словами може відкрити себе нам живий Бог. Відкрити нам новий зміст, відкрити нову істину, відкрити нове бачення. Вивести нас на новий щабель розуміння того, що означають ці слова. Тому при звершенні літургії потрібно здійснювати постійну роботу. Свідомість, наші почуття, серце, наша душа повинні увесь час працювати — прославляти Бога, каятися. І ми повинні внутрішньо звертатися до себе й внутрішньо увесь час трудитися на літургії. На жаль, ми от так трудитися не вміємо. Ми звикли жити безладно. Звикли іти за тим, на що звертає увагу наш розум. Він вертиться, міняються картини, образи. Ми не вміємо жити усвідомлено, не вміємо жити цілеспрямовано. А цього теж учить літургія.

Категорія: Цікаві статті | Переглядів: 3682 | Додав: Panzerjager | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
© Парафія св. Василія Великого УГКЦ м. Житомира 2017

Наше опитування
Я переглядаю цей сайт
Всього відповідей: 407

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Пошук


Каталог україномовних сайтів