НЕ ДОБРЕ ЧОЛОВІКУ БУТИ САМОТНІМ...

Той, хто читав книгу Буття напевно не оминув увагою такі слова: «І Бог на на свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка і жінку створив їх» (Бут. 1: 27). Богослови, намагаючись пояснити цей уривок, наголошують, на тому, що ані чоловік, ані жінка окремо ще не посідають повноту Божого образу. Повноту образу Божого віддзеркалює лише така людина, яка перебуває у з'єднанні з іншою людиною. Саме чоловік і жінка, з'єднані взаємною любов'ю творять правдивий образ Божий, яким є Любов.

Чоловік і жінка створені відповідно один для одного, так, щоб доповнювати один одного. Бог заклав у саму суть людської природи потяг одної людини до іншої. Кожен з нас відчуває: «не добре, щоб бути чоловіку самотнім» (Бут. 2: 18), тому ми постійно шукаємо єднання з іншими людьми. Ніщо ми так важко не переживаємо, як вимушену самотність та ізольованість.

Бог у Своїй премудрості не закінчив творіння світу, Він залишив цю важливу місію людині. Бог хотів, щоб людина співпрацювала разом з Ним, зберігаючи та продовжуючи людський рід. Таким чином, бажання двох осіб з єднати свої життя в одне і давати нове життя не може бути поганим — воно походить від Бога.

На початку Біблії ми знаходимо прекрасну розповідь про те, як Бог, бачачи самотність Адама і бажаючи йому щастя, щастя пізнання любові, навів на нього глибокий сон, а після того, як він прокинувся, показав йому те, чого Адам ще ніколи не бачив. Це була жінка... Напевно не можна ніякими словами описати те відчуття, яке пережив Адам. Саме тепер він став вповні щасливим. Він зміг віддзеркалювати Бога, тому що зміг любити. З того часу минули тисячі років, але те, що пережив Адам. не змінилося І не зміниться повіки. І тепер, коли закохуються двоє, вони відчувають те саме і підсвідомо розуміють, що «не добре, щоб бути чоловіку самотнім». Коли чоловік і жінка живуть разом спільним життям у злагоді і любові, вони перебувають у «земному раю», переживаючи неземні почуття.

Людина по своїй природі була наділена Богом свобідною волею. Тобто вона сама могла вирішувати, що їй робити, куди йти, бути з Богом чи відкинути Його. Все дав Бог людині окрім одного — вирішувати, що є добрим, а що—злим. Це право Бог залишив собі, заборонивши їй їсти плоди з дерева пізнання добра і зла.

Гріх наших прародичів полягає зовсім не у тому, що вони насолодились тим плодом, а у тому, що вони самі вирішили, що є добре, а що зле, і почали робити те, що хотіли. Вони почали надуживати своєю свободою і присвоїли собі те, що їм не належало. Вони захотіли стати богами, але без Бога..

Так само і тепер — статеве спілкування аж ніяк не може бути гріхом саме по собі, адже все, що створене Богом — добре. Гріх стається лише тоді, коли люди самі, без Божого благословення , беруть собі те, що їм не належить, а це — не допустимо.

Не можна переживати людську любов без Божої любові. У світі, що відкинув любов, запанував егоїзм. Одразу ж після того, як наші прародичі покуштували яблуко з дерева пізнання добра і зла, — вони почали переносити всю вагу провини один на одного, вигороджуючи і захищаючи себе. З цього часу у світі запанувала не справжня любов, яка мала б заохочувати людей до самовіддачі заради добра іншого, а те, що зовсім не гідне зватись любов'ю — пожадання іншої людини, щоб принести собі задоволення.

Ці страшні наслідки первородного гріха панують у сьогоднішньому світі, їх знає кожен. Це перелюби, ґвалтування, гомосексуалізм, аборти... Ось як змінив гріх ту любов, яку дав нам Господь.

Просто страшно стає при одній думці, до , чого міг би дійти світ, який відкинув Бога. Але Господь зі своєї великої милості не відкинув нас. Через Свою любов Він добровільно став людиною і помер заради нас на хресті. Він полюбив нас досконало, полюбив такими, якими ми є: злими, бунтівними, егоїстичними. Він знову приніс у світ божественну любов. Своєю смертю Він навчив нас любити свого ближнього заради нього самого, любити так, щоб навіть віддати за нього своє життя.

Перебуваючи на землі, Ісус Христос давав багато наук про любов та про шлюб. Він навіть Сам перебував на весіллі у Кані Галилейській. За Його прикладом церква також благословляє шлюб і для цього з давніх-давен у ній існує Таїнство Вінчання. Сьогодні чин вінчання складається з двох частин: заручин, які є підготовкою до вінчання (у давнину відбувались окремо) і власне вінчання.

Заручини, як і всі підготовчі чини, відбуваються у притворі. Майбутні подруги приносять до храму перстені і віддають їх священику, який кладе їх на престолі. Там вони перебувають аж до моменту заручення і освячуються самим перебуванням на Святій Трапезі. Священик зустрічає молодих біля церковних дверей, дає їм запалені свічки, а потім обкаджує, віддаючи їм таке ж саме почитання, як іконі. Це не дивно, тому що Церква бачить в них Божий образ, образ вічної любові.

Чин починається єктенією, де звучить прохання про зіслання тим, що заручаються досконалої любові і помочі від Господа. Це не випадково. Адже, як ми бачили, Любов була знищена гріхом, і тільки Бог може знову її переобразити, допомагаючи новій сім'ї зберегти її до кінця.

Опісля священик читає молитву, у якій згадуються Ісаак і Ревека. Для того, щоб зрозуміти, чому Свята Церква згадує при заручинах саме цих осіб, звернімося до Біблії. Ісаак і Ревека зустрілися і одружилися з Божої волі. Отож усі прохання цієї молитви звернені до того, щоб наречені, які прийшли до святого храму, також стали боговибраними один для одного. Адже саме ця умова є найбільшою гарантією щасливого подружнього життя.

Далі наступає сам момент заручин, коли священик накладає на руки молодят перстені, а наречені допомагають один одному їх надіти до кінця. У нашій Церкві це залишилось від давнього обряду потрійного обміну перстенями.

Зрозуміти чому ж саме перстені були обрані для цього обряду, допоможе нам коротенький екскурс в історію. Річ у тім, що у давнину більшість людей не вміли ні читати, ні писати, і тому люди замість підпису залишали відбиток свого персня, на якому було зображено якийсь знак. Отже перстень посвідчував особу, був символом влади. Передати комусь свій перстень означало дати у посідання своє майно, все, чим особа володіє. Церква ж вміло використала це у своїх обрядах. Коли наречені обмінюються перстенями, то це означає, що вони віддають себе один одному, віддають повністю і назавжди. А потрійний обмін перстенями свідчить про те, що це не відбувається спонтанно, а є серйозним і добре обдуманим кроком. Закінчується обряд заручин довгою молитвою, яка підсумовує все значення заручин.

Тепер починається сам Чин Вінчання. Заручені, у супроводі священика, під спів 127 псалма (у якому оспівується благословенне Богом життя побожної людини) входять до храму. Коли вхід закінчується і молоді стають посеред церкви, священик запитує наречених про взаємну згоду на шлюб і лише при позитивній відповіді продовжує Чин Вінчання. Виголошується єктенія з проханням всіх благ, потрібних молодятам у спільному житті та читається ряд молитов, де згадується створення людини та Богом благословенні шлюби Старого Завіту. Після закінчення молитов священик ще раз пояснює нареченим велику важливість і нерозривність Таїнства Вінчання та пояснює їм їх обов'язки. Лише після цього, якщо молодята добре розуміють суть Таїнства і згідні взяти на себе відповідальність та всі обов'язки, які покладає на них Таїнство вінчання, священик вінчає їх вінцями і уділяє благословення. Значення цих вінців святий Іван Золотоустий пояснює, як вінці перемоги, котрі отримали молодята після важкої боротьби з тілесними; похотями, яку вони вели у дошлюбний час. З цього моменту наречені стають одним тілом. Перед самим вінчанням, там, де є звичай, наречені подають один одному праві руки, а священик обв'язує їх єпітрахилем і проводить присягу, у якій молоді перед Богом обіцяють один одному подружню вірність.

Увінчані вінцями молодята слухають два уривки зі Святого Письма. Перше — послання святого апостола Павла до Ефесян (5: 20-23). Напевно всі чули цей уривок Апостола перебуваючи на вінчанні, але ми радили б тепер перечитати його ще раз і серйозно застановитися над ним.

Багато людей, нарікаючи на апостола Павла, сперечаються над справедливістю цього послання щодо жінок. Однак усі ці суперечки виникають через неправильне трактування цього уривку. Хочемо навести тут, на нашу думку, досить влучне пояснення весільних читань митрополитом Антонієм Сурожським, що були виголошені у одній з його бесід про християнський шлюб. «Це послання, про надзвичайно глибокі стосунки між Церквою та Христом. Христос прийшов на землю спасти людство. Бог стає людиною, І здійснює спасіння ціною Свого життя і Своєї смерті. Це перше, про що мусять думати чоловіки, коли вступають у подружжя. Бог вручає їм тендітну істоту, якій вони сказали: „Я тебе люблю",—і ця любов має бути така, що чоловік готовий пожертвувати усім, всім своїм життям, через любов до жінки та любов до своїх дітей. Чоловік є головою сім'ї не тому, що він чоловік, а тому, що він є образом Христа. І його дружина, і діти повинні бачити у ньому цей образ, тобто образ безмежної любові, любові вірної, любові самовідданої, любові, яка готова на все, щоб врятувати, захистити, потішити, порадувати, виховати свою сім'ю. Це має пам'ятати кожна людина. Надзвичайно легко чоловіку думати, що тільки тому, що він чоловік, він має право на свою дружину, над своєю дружиною і над своїми дітьми. Це — неправда. Якщо він не є образом Христа, то ніхто йому не зобов'язаний ніякою повагою, ніяким страхом, ніяким послухом.

Дружина у свою чергу є іконою, образом Церкви. Церква має ніби два образи. Вона — невіста, яка радіє тим, що возлюблена Богом, і возлюблена такою любов'ю, яка виявлена у Христі. Але разом з тим вона є невістою Агнця, тобто заколеного Спасителя. Вона — невіста, яка так глибоко, так досконало полюбила нареченого, що у своїй вірності може все залишити, все забути, від усього відірватись через любов до нього і йти за ним, де б він не пішов, якщо потрібно — навіть на страждання, якщо потрібно—на хрест. Отже бачимо, що у цьому посланні говориться не про владу чоловіка і підпорядкування дружини, а про таку взаємну любов, яка є жертовною, героїчною любов'ю чоловіка і на яку дружина може відповісти такою ж жертовною любов'ю. Про це ми мусимо пам'ятати завжди».

Після Апостола священик читає уривок Євангелія від Івана, у якому йдеться про перше чудо Ісуса Христа на весіллі у Кані Галилейській. Цей уривок ставить нам у приклад досконалу віру Богородиці, завдяки якій стало можливим це чудо. Глибока віра подругів і їх надія на Бога у майбутньому повинна також творити чуда, змінюючи життєві негаразди на спокій і сімейну злагоду, так само, як Христос перемінив воду на найкраще вино.

Далі диякон знову виголошує єктенію, а священик відчитує молитви, у яких звучить прохання про Боже благословення і щасливе життя для новоутвореної сім'ї. Тепер прийшов час ще одного обряду, який на жаль також у нас затратився, а саме обряду спільної чаші, що має глибоке значення. У давнину чаша символізувала людське життя. Випити з кимсь чашу — означало розділити з цією особою її життя. Це справді гарний обряд, який обов'язково потрібно відновити.

Після того, як молодята приступили до спільної чаші, вони у супроводі священика тричі обходять навколо тетраподу, де лежить Євангеліє. Це означає, що центром усього подружнього життя нововінчаних має бути тільки Христос і Його наука. Коли молода пара знову стає на свої місця, священик, знімає вінці і відчитує кілька молитов на їх благословення.

Закінчується Вінчання відпустом, у якому згадується святі рівноапостольні Костянтин і Олена, тому що вони були першими царями на землі, які прийняли і розповсюдили християнство. Вони мають бути зразком нововінчаній парі у житті та апостольській діяльності. Також поминається святий великомученик Прокопій, який під час своїх страждань дав натхнення дванадцятьом жінкам з радістю йти на страждання і смерть за віру, їх приклад мають наслідувати І молодята, щоб отримати вінці небесного Царства.

Отож, як ми побачили, обряд вінчання, що відбувається між християнами зовсім не є релігійною формою «реєстрації шлюбу». Він містить глибокий, повчальний зміст, яким Церква хоче нам показати, що таке любов і якими глибокими є людські стосунки.

Це потрібно пам'ятати кожному, хто хоче ступите на нелегкий шлях подружнього життя. А той, хто вже одружився, нехай ще раз замислиться над величчю та важливістю Святих Тайн Христової Церкви і ніколи не забуває, що центром їх життя має бути тільки Господь Бог. Тільки тоді наше життя знову перетвориться на квітучий Едемський сад

отець Віталій СИДОРУК