ТИ ЗГРІШИВ? ПРИЙДИ І ПОКАЙСЯ...

Свята Тайна  Хрещення, вводить нас у Христову Церкву. Хрещення відкриває для нас царство Христової благодаті та очищає грішника від усіх його гріхів. Миропомазання дає йому силу та міцність для росту у християнському житті. Однак навіть після купелі хрещення, людина все ж не звільняється від наслідків первородного гріха: схильності до зла, хвороб та смерті. Отже, ставши християнином, людина знову може грішити і навіть дуже часто. Але не міг всеблагий Господь залишити людину у такому стані і тому встановив у Своїй Церкві ще одне Таїнство — Святу Тайну Покаяння, яка лікує наші духовні немочі.

Таїнство Покаяння Господь наш Ісус Христос встановив після Свого воскресіння, коли з'явився своїм учням. Про це читаємо у Святому Євангелії від Івана: «...Тоді знову сказав їм Ісус: „Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!" Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: „Прийміть Духа Святого! Кому гріхи відпустите, — відпустяться їм, а кому затримаєте, — затримаються!» (Ів. 20:21-22).

Свята Тайна Покаяння існує вже з апостольських часів. Господь передав апостолам та їх наступникам божественну владу силою Святого Духа відпускати людям гріхи. Про це можна довідатись з «Апостольських правил». Також згадують про сповідь у своїх творах Отці та Учителі Церкви Кипріян, Василій Великий, Іван Золотоустий та багато інших. Ось як пише про покаяння святий Атанасій Великий: «Як людина, охрещена людиною,   тобто   священиком,   просвічується благодаттю Духа Святого; так і сповідуючи у покаянні гріхи свої приймає їх відпущення через священика благодаттю Ісуса Христа».

Тепер спробуємо розглянути Таїнство Покаяння більш детально. Спочатку постараємося з'ясувати, що ж вимагається від того, хто хоче приступити до Сповіді? Насамперед, це жаль за гріхи, що є самою суттю покаяння. Той, хто справді кається, — не може не усвідомлювати своїх гріхів та їх страшних наслідків, не може не відчувати своєї провини перед Богом, не може не жалкувати всім серцем за свої негідні вчинки. Там, де немає справжнього жалю за гріхи — немає і справжнього покаяння. Тоді Сповідь перетворюється на якусь формальність, яку кожен з нас повинен відбути. А така сповідь не приносить нам ніякої користі.

За свої гріхи ми повинні жалувати з любові до свого Творця, адже ми образили Того, Хто помер за нас на хресті. Ми виявились невдячними Йому, негідними Його. Коли ж ми жалуємо за гріхи лише зі страху перед Божим гнівом і карами, то тоді наш жаль стає егоїстичним жалем, жалем раба, який боїться виключно за себе. Такий жаль-страх є цілком протилежним до синівського смутку дитини, що образила свого Отця...

Про це дуже добре написав апостол Павло: «Я радію тепер не тому, що ви засмутились, а що ви засмутилися на покаяння, бо ви засмутились для Бога... Бо смуток для Бога чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо, а смуток світський — чинить смерть.» (2 Кор. 7: 9-10).

Другою важливою умовою покаяння є намір змінити своє життя. Якщо ж ми не змінюємося на краще, то це означає, що насправді ми не маємо справжнього жалю за в чинені гріхи. «Хто приносить покаяння, — каже святий Амвросій, — той повинен не тільки змити свій гріх сльозами, але й закрити колишні прогрішення кращими ділами, щоб знищити гріх». Коли у нашому житті немає хоч найменшої переміни, то всі розмови про покаяння та любов до Бога є тільки пустими словами...

Навіть тоді, коли людина зрозуміла свої гріхи, кається і бореться з минулим, їй ще необхідно повірити у те, що Бог — милостивий і відкритий до всепрощення. Той, хто з вірою звертається до Христа — не залишиться відкиненим. «Усі пророки свідчать про Нього, що кожен, хто вірує в Нього, одержить прощення гріхів Його Йменням» (Дії 10: 43).

Тепер, коли людина покаялася і з жалем за свої гріхи, твердим наміром поправитись та з живою вірою у Христа Спасителя приходить до церкви, залишається ще одна (для декого найскладніша) умова, а саме визнання своїх гріхів перед Богом через священика. Це необхідно, тому що священик як послідовник Христа, може не лише відпустити гріхи, але також дати цінні поради та «ліки» на «духовну хворобу» (а це аж ніяк не можливо зробити без знання гріхів).

Така практика сповіді існує у Христовій Церкві з перших віків. Про це ми довідуємось знову ж таки з творів Отців та Учителів Церкви. Вже у 370 році іспанський єпископ Паціян говорив: «Ти кажеш, що один Бог може відпускати гріхи? Правильно. Але і те, що здійснює Він через священиків є також Його влада».

Багато людей соромляться відкривати свої гріхи перед священиком. Ось що писав з цього приводу Тертуліян: «Той хто не сповідує своїх гріхів загине так само, як гине хворий, що через сором не відкрив своєї хвороби лікареві, який міг вилікувати його».

Після сповіді священик дає каяннику покуту, це своєрідне батьківське "покарання" для виправлення (грецьке "епітімія"). В традиції Східної Церкви це "покарання" завжди вважалося цілющими «духовними ліками». Такі "покарання" знищують гордість грішника, в вчать краще розуміти провину перед Богом, допомагають поправитись.

На закінчення хотілось би дати для роздумів уривок з «Бесіди про покаяння» святого Івана Золотоустого: «Ти згрішив? Зайди до церкви і загладь свій гріх. Скільки б разів ти не падав посеред майдану, —кожного разу встаєш: так, скільки б разів не згрішив, — покайся у грісі, Не впадай у відчай: згрішив вдруге, вдруге покайся, щоб зовсім не втратити тобі надію на обіцяні блага. Ти у глибокій старості, і згрішив? — зайди (до церкви), покайся: тут лікарня, а не судилище; тут не катують, а дають прощення гріхів ». Вдумаймось у ці надзвичайно глибокі слова великого святця, який врятував з сітей диявола не одну душу...

 отець Віталій СИДОРУК