У байці Езопа ми зустрічаємо сюжет про жабу, яка змагається з биком у тому, хто більший. Із заздрості, вона розмірами хотіла бути більшою за Бика. Жаба надувається, а надувшись, лопається.

Сюжет цей невипадковий. Мораль цієї Езопівської байки дуже точно підходить до четвертої неділі Великого посту, коли ми звершуємо пам'ять преподобного Івана Ліствичника, тому що кожний з нас може слідом за такою жабою сказати щось дуже важливе про себе. Пам'ятайте, як в одному дитячому анекдоті, жабу запитують: «Жаба, а чому ти така зелена й слизька?» Жаба відповідає: «Це я хворію. Взагалі я рожева й пухната».

Отож, кожний з нас думає про себе, що він білий і пухнастий, весь симпатичний, очей не відвести. А насправді всі ми слизькі й зелені, або, як говорить Господь, адресуючи свої слова одному з єпископів ранньої Церкви (ми читаємо про це в Апокаліпсисі): «Ти вбогий, і сліпий, і нагий». Ти думаєш, що в тебе є все, що ти, як зараз би сказали, крутий, а ти убогий, сліпий, нагий. І пишатися тобі зовсім немає чим.

Виявляється, що кожний з нас перебуває у своєрідній матриці, у такому вигаданому ілюзорному світі, який створюють його страсті й думки, які йому можуть навіювати біси. І в цьому ілюзорному світі людина займає багато місця. Вона гарна, вона чудова. А реально, якщо ці окуляри зняти, окуляри ілюзій, то виявиться, що ми бідні, і сліпі, і голі. Нічого в нас немає і нам треба прикрити свою наготу, обмити себе від слизу, від бруду — і одягнутися в одяг слави Божої.

Коли ми сьогодні згадуємо про те, що ця неділя Великого посту присвячена пам'яті святого Івана Ліствичника, ми розуміємо, що в нас є книга-свідчення. Є історія душі людської, історія подвигу, який показує нам, як вирватися з матриці, із цього ілюзорного світу, повернутися до себе самого, побачити себе в тому упалому стані, немічному, у якому ми перебуваємо. Розібратися в тому, які саме хвороби і як нас вражають, вдуматися, вслухатися в поради, які дає преподобний Іван, і почати свій шлях по цих щаблях ліствиці, піднімаючись до себе самого, піднімаючись до задуму про нас.

Справа в тому, що Господь на кожну людину має задум. У цьому задумі ми не зруйновані гріхом, не розвалюємося на частини в страстях, не гинемо — ми преподобні, тобто ті, що вмістили у свою людську природу, у свою особистість — уже не людську, а божественну природу, божественну славу.

І преподобний Іван Ліствичник учить, показує, як нам, долаючи різні страсті, стати здатними до того, щоб спілкуватися з Богом. І ми дивимося і читаємо, як стародавні монахи й подвижники спасали свою душу, ішли до Бога. Ми розуміємо, що зараз ми можемо точно так само перестати зациклюватися на своїх проблемах, ображатися, прагнути земних насолод. Уже зараз ми можемо бути окриленими благодаттю Божою, допомогою Божою, знанням про те, що Бог милостивий і ми можемо зробити свій крок назустріч Спасителеві.

Іван Ліствичник, ігумен гори Синайської, в одному випадку у своїй книзі хоче донести до нас дуже важливу думку. Він говорить: «Дивися, якщо ти збираєшся згрішити, згадай про те, що Бог строгий, що буде суд, і він буде страшним, і буде покарання за гріх. Але якщо ти згрішив і тебе душить зневіра, і опускаються руки, ти не можеш зробити навіть кроку назустріч правді, добру, отоді згадай про Бога. Згадай про те, що Бог є любов. Почни свій шлях».

Звичайно відбувається підміна: коли ми збираємося грішити, ми себе переконуємо в тому, що Бог є любов, тому давайте ми згрішимо. А от як ми згрішили, той же самий лукавий дух, який нам нашіптував, що Бог – любов і милість, говорить: «Ні, Бог – це суд, Бог – це покарання. Гріши далі й гинь».

Одна з порад преподобного Івана: нам треба поміняти ситуацію. Коли ти збираєшся грішити, згадай про суд, а вже якщо згрішив, згадай, що Бог є любов, піднімайся і йди далі. І в яку б яму ми не впали, з неї завжди є вихід нагору по тим щаблям ліствиці, про які Іван Ліствичник пише у своїй знаменитій книзі й до яких нас підводить Великий піст.