Поставимо собі таке запитання: чи
властиво воцерковленим людям шукати від християнства якоїсь зручності? Якщо
мусульмани готові вмирати за свою віру, а єговісти готові терпіти всілякі
образи, роками оббиваючи пороги чужих квартир, то жертви християн за свою віру
сьогодні начебто б не видно. Чи так це насправді?
Так, для людини природно
шукати особистої зручності. Як кажуть: «Риба шукає, де глибше, а людина, де
краще». Таке наше єство, і найчастіше воно проявляється й у споживацькому ставленні
до Бога й Церкви.
У житті людини трапляється
багато проблем, крім того, нестабільна обстановка в суспільстві ще більше
загострює ситуацію. У таких умовах люди прагнуть вищої справедливості, прагнуть
доброго, справжнього, чистого й світлого, і вони йдуть до Бога, йдуть у Церкву.
По-людськи це зрозуміло, і люди дійсно знаходять у Церкві й спілкування, і
підтримку, і духовну розраду, яку посилає Господь. Та й взагалі на святому
місці завжди добре й радісно.
Однак треба розуміти, що
ці здобутки — початковий рівень, на якому не можна залишатися завжди. Від нас
потрібно набагато більше, ніж просте знаходження зручності, безпеки й
справедливості. Господь прагне, щоб ми Його любили. Тому християнське життя
починається з того моменту, коли зав'язуються особисті стосунки з Богом. Треба
сказати, що тут є великі проблеми.
Що таке особисті стосунки, скажімо, між людьми? Це
взаємна довіра, взаємна симпатія, можливо навіть любов, і обов'язково
жертовність. Якщо в нас близькі стосунки з людиною, то ми жертвуємо їй свій час,
увагу, турботу. І вона жертвує собою, даючи нам те ж саме. Приблизно за цим
зразком вибудовуються й стосунки з Богом. Зі Своєї сторони Господь уже все
зробив для того, щоб ми були щасливі, мали спасіння і Царство Небесне. Але що
ми Йому можемо дати?
Якщо ми будемо ганятися за спокоєм і розрадою, то
ми будемо на великій дистанції від Бога, у нас не буде особистих стосунків з
Ним. Не буде, тому що Бог хоче, щоб ми віддали Йому серце, навчилися любити,
дякувати, щоб ми відчували потребу в Ньому так само, як ми відчуваємо потребу в
повітрі, їжі й воді. Господь прагне, щоб Він став для нас не далекою
абстракцією, від якої треба щось одержати, а Батьком, і навіть більш ніж
Батьком — другом. Господь хоче, щоб ми навчилися з Ним дружити, спілкуватися й любити
Його.
На цій стадії починається наш внутрішній опір,
тому що в кожному з нас живе стара людина, якій, насамперед, властивий егоїзм. Стара
людина починає бунтувати, тому що вона хоче свого, хоче по-своєму змоделювати світ,
служити не Богові, а своїм примхам. Тому та
стара людина, що живе у нас всередині, завжди є перешкодою.
Коли ми заради Христа
починаємо жертвувати собою, упокорюватися й умертвляти стару людину, у нас
зароджується нова людина. Спочатку це відбувається досить складно, у нас ще
немає досвіду переживання позитивного результату, немає досвіду переживання
благодаті, яку Бог дає в результаті цих зусиль. Але варто зробити хоча б
маленький крок у цьому напрямку, і Господь допомагає.
У митрополита Антонія Сурожського
є роздуми про молитву, у яких він саме торкається проблеми взаємин з Богом. Відповідаючи
на запитання про те, чому нам так важко читати слова молитви, у той час як
читання книг, газет і журналів проходить без усякої напруги, він говорить, що
це відбувається тому, що в нас немає особистих стосунків з Богом.
Коли в нас із якоюсь
людиною існують близькі, тісні взаємини, ми можемо з ним просто помовчати. У цьому
мовчанні нам з ним добре й радісно, і тоді вже можна й поговорити. Так і з
Богом. Якщо ми навчимося просто бути з Ним у тиші, відчувати або бажати відчувати
Його присутність поруч, вірити в Його любов і турботу про нас, тоді нам буде
легко читати слова молитви або звертатися до Нього своїми словами.
Усе, що стосується взаємин
з Богом, насправді дуже важке. Набагато легше пошукати розради, спокою й
зручності. Але коли ми дозволяємо собі лінуватися, у нашому духовному житті
моментально включається гальмо.
Духовне життя схоже на підйом у гору, який, як
відомо, дається нелегко. А от скотитися вниз легко, для цього взагалі не треба
зусиль. Тому треба завжди долати свою лінь. Іноді нам здається, що в нас нічого
не виходить, ми не навчилися ні молитися, ні каятися, ні себе преображати, і,
напевно, у нас нічого й не вийде. Але насправді ми не такі немічні, як думаємо,
просто ми лінуємося й нічого не робимо.
Звичайно, ми змінюємося, преображаємося. Самій людині не дано бачити
свого преображення, інакше б вона загордилася, їй навпаки здається, що вона
стає ще гіршою. А з боку видно, що в людини світлішають думки, світлішають
почуття, поступово зміцнюється воля, спрямована на богоугодну діяльність. Людина
стає м'якша, тепліша, і, найголовніше, у неї з'являється любов і смиренність,
тобто дух Христовий. Приходячи до храму, люди нехай і несвідомо, але
перетворюються, і вони починають любити цей новий стан. Раніше вони, можливо, любили
гріховні пристрасті, а зараз у їхньому духовному досвіді з'являється щось нове
— духовна любов, тонка, радісна й тепла.
|