Різдво Івана, Пророка, Предтечі й Хрестителя Господа нашого Ісуса Христа було передбачене Пророком Ісаєю ще за 700 років до самої події, а прославив його Сам Господь, Який назвав Івана Ангелом і сказав, що серед народжених від жінок не було більшого за Івана Хрестителя.

Самі події цього різдва, як ті, що передують, так і подальші змушують серце завмерти в благоговійному страсі й захопленні. Осягнути розумом, і тим більше побудувати якийсь логічний ланцюжок у черзі євангельського оповідання про цю подію неможливо, і тому невоцерковлений переживе зніяковілість, атеїст скептично махає рукою, додаючи свій стандартний епітет: «Казки все це», а віруючий...

Віруючий просто чоло хрестить, і молитву, яку серце підказує, повторює. Адже для нього - «Ти єси Бог,що чуда твориш» цілком природно й життєво.

Не дивуватися ж тому, що відбулося так давно, але, що аж ніяк не втратило сучасного значення, неможливо. Тут не тільки дивовижність самого народження від старих батьків, але й уся веселка сумнівів і питань, настільки характерних для людини нинішнього часу при проявах Божого промислу. Адже ми знаємо, що священик Захарія був праведним, і в той же час, коли йому сповістив архангел Гавриїл, що народиться від нього Предтеча, Захарій не повірив. Не повірив, хоча був повний віри в Бога.

До самого народження Івана Предтечі його батько карається німотою. І хоча близько дивне визволення від покарання, мимоволі замислюєшся: коли праведника покарав Господь, то як же він мене, любимого, терпить? Отут і стає зрозумілим євангельський вигук: вірую, Господи! допоможи моєму невірству.

Віра зміцнюється на прикладах, і тут Іван Предтеча, якого Сам Господь називав Ангелом, і є ідеал праведності в людському тілі, носієм ангельського духу, чистоти й досконалості.

Пустеля стала для нього училищем благочестя, і навіть у ній він був великий

У пустелі Предтеча харчувався тільки сараною й диким медом, одягався лише в одяг з верблюжого волосся, підперізувався шкіряним поясом, готуючи себе до високого свого служіння. Саме він, Іван, є початок початків чернецтва.

Його слова були настільки сильні, що потрясали численних слухачів до глибини душі. Саме від нього бере початок місіонерське служіння, апостольське благовістя.

Предтеча безбоязно звертав своє полум'яне слово проти таких гордих і пихатих вдачею фарисеїв і садукеїв, називаючи їх породженнями єхидни. Вуста праведника не замикалися до самої мученицької кончини. Тут - джерело мученицького подвигу сповідання Христа.

Традиція прославляти Івана Хрестителя в дні його народження й мученицької кончини склалася ще в перших християнських громадах. З III століття свято Різдва Івана Предтечі вже широко відзначалося як східними, так і західними християнами. На початку IV століття свято було введено в християнський календар.

Дивний Господь у святих свої. Знаємо ми це

Знаємо й інше, що не терпить лукавий тих, хто словом і ділом, думкою й життям, не щадячи життя свого за будь-яких обставин залишається вірним Христові й протягом століть живить оточуючих істиною Правди. Велике лукавому не підвладне, але баламутити, лякати й вносити розлад, плутанину й сумніви він може. Тим більше, що пройшов велику практику подібних справ, як у старозавітні, так і в наші часи.

Боротьба з багатобожжям, основною ставкою «ворога світу цього» - не припиниться до останніх часів, і в тому, що ця баталія проходить через наші душі - сумнівів немає.

Християнство прийшло в Русь язичеську, і хоча вірування слов'ян не можна порівнювати з язичеством народів Західної Європи або Сходу через його людинолюбство й свого роду «гуманність», проте, багатобожжя, жертви й ідоли мали місце. Християнська ідея «милосердного Бога» приймається нашими предками практично відразу, але не можна сказати, що Дажбог, Перун та інші «боги», скинуті рівноапостольним Володимиром у Дніпро, відразу подолали пороги руського Йордану й наших душ.

Язичеські традиції одним словом не викоріниш, та й у християнському досвіді не було прийнято викошувати все вщент. Деякі народні традиції просто наповнювали новим змістом, і вони самі собою поступово приходили у відповідність із християнськими нормами.

Так було й при встановленні свята Предтечі Господньому Івану

Необхідно було зжити в народі язичеську традицію, пов'язану з розгнузданістю звичаїв, гаданнями й поклонінню стихіям природи. Концентрувалися ж усі ці, що прийшли із глибини століть, дохристиянські марновірства, вірування й забобони наприкінці червня, під час літнього сонцестояння, коли прекрасне світило дня, по досягненню високого прояву своїх сил, робить перший поворот на зиму. У цей день наші предки-язичники й святкували Івана Купалу, а ніч із 23-го на 24-е була для них найбільш містичною в році.

«Концентрація» ця була різноманітна, барвиста й багатопланова, та й не дивно, адже Купала був у першому ряді язичеських богів і вважався богом плодів земних, чи то третім, чи то п'ятим по значимості після Перуна. Купало був богом плодів, його зараховували до знатнійших богів. На початку жнив йому приносили Жертви. Тоді на полях запалювали великі багаття: а юнаки й дівиці, увінчані квітами танцювали біля вогню при радісному співі: нарешті скакали вони й гнали свою череду через вогонь. Ці добрі люди думали, що він охоронить їх від лісовиків.

Були й більш нечестиві «звичаї», втілювані в реальність у цей день і ніч. І їх вистачало, починаючи від пошуку суженого-ряженого, гадань, купання голяком, вогненного очищення, спалювання одягу хворих дітей і закінчуючи відвертим блудом і жертвоприносинами...

Встановлення свята Різдва Івана Предтечі в цей день (хоча за часовим відрізком між Різдвом Предтечі й Спасителя воно цілком відповідає євангельському оповіданню) дозволило залишити добру парость, забравши язичеські бур'яни. І свято було прийнято нашим народом, хоча старовинні вірування відмирали досить довго.

Здавалося б, плевели язичества майже викошені, а пеньки ідолів в основному викорчувані.

Але лукавий у черговий раз постарався…

Надворі час «толерантності й гуманності» і як результат — сплеск найнижчого, до елементарного рівня простого, що не вимагає ні розуму, ні знань вірування знову розцвіло. Причин цього безліч, але головна з них – духовна безхребетність, бажання одержати задоволення тілесне з мінімумом витрати як розуму, так і сил.

Подивіться у ці липневі дні на різного роду ЗМІ, незалежно від їхнього політичного забарвлення й джерел фінансування. Лише згадка, що християни 7 липня «відзначають» свято Івана Хрестителя, а далі — суцільний Іван Купала з розбором ворожильних практик, влаштуванням і формою купальских багать, характеристикою 12 трав для вінків, форми й технології виготовлення «оберегів» і тексти замовлянь. Ціль одна: зробити із християнського свята, дня пам'яті й молитви, чергове свято похоті.

Отут мимоволі згадуються слова літописця, який, описуючи ці «свята» ще в XVI столітті, визнавав можливим сказати, що «у час цей сатана красується, як древні ідолослужителі бісівське свято святкують».

Погано те, що у розгул сучасного неоязичества постійно втягуються діти, які за яскравими одежами, багаттями й ігрищами не бачать того, хто управляє язичеським ігрищем.

І все-таки, на тлі, роздутих по знанню або незнанню «купальских торжеств» безглуздістю є твердження про нібито існуюче двовірство — одночасному сповіданні християнства і язичества. Із прадавніх язичеських обрядів наш народ зберіг тільки музичний пісенний і танечний елемент — хороводи, пісні, ігри. Обряди, що виконуються, поки не носять яскраво вираженого релігійного характеру. Це лише продовження народної естетичної традиції. Імена більшості язичеських богів забуті, а ті, що залишилися - Купала, Лада, Ярило - сприймаються більшістю, як ігрові персонажі.

Але християнину потрібно пам'ятати, що старання лукавого додати інше значення цьому дню можуть образити того, хто колись потряс серця людські проповіддю Покаяння й своїм полум'яним закликом приготував дорогу Самому Богові.

Святий Іване Пророче, Хрестителю Господній, моли Бога зо нас!

Підготовано за матеріялами статі о. Олександра Авбюгіна