Якщо людина запевняє: «Я ніколи не брешу», — швидше за все, у цей самий момент вона говорить неправду. Парадоксальним образом, щоб зізнатися в неправді, потрібно бути досить чесним. Неправда повсюди. Правда, значна частина брехні виражає благі наміри – не образити почуття інших людей. Гірше того, життя постійно ставить нас перед важким вибором: сказати «чемно» або «як я думаю і як є насправді». У чому тут проблема?

Як виявилося, багато з людей щиро вважають, що вони не брешуть. Але коли вони спостерігають за собою: ведуть щоденники або слухають записи своїх розмов, вони можуть відкрити, що брешуть частіше, ніж їдять. Відповідно до одного дослідження, пересічна людина бреше в кожній п'ятій розмові, що триває 10 хвилин і більше. Інше дослідження показало, що 60% людей виголошують у середньому по 3 неправди протягом кожних десяти хвилин бесіди – правда, варто помітити, що отут вивчалися розмови до того незнайомих людей і під «неправдою» розумілося все різноманіття її проявів: у тому числі ввічливість («Я дуже радий вас бачити» — коли це не так), замовчання й інші речі, які ми звичайно неправдою не називаємо.

У деяких ситуаціях люди брешуть частіше. Так, у період перших побачень закохані брешуть у 30 відсотках випадків. Оскільки неправда викликає деяку напругу, по телефону брешуть завзятіше – а ще легше брехати при і-мейл чи смс спілкуванні. Цікаво, що на неправду звичайно витрачається більше слів, ніж на правду.

Неправда стає неусвідомленою, як подих, оскільки ми засвоюємо це мистецтво досить рано. Дитина починає брехати із двох років, але тільки після чотирьох знаходить уміння брехати переконливо: отут потрібна не тільки фантазія, але й розуміння думок слухача. Чим краще розвинений інтелект дитини, тим раніше вона починає говорити неправду і тим правдоподібніше бреше. Як не стався до неправди, це важлива здібність: дитина вперше розуміє, що батьки не мають всевідання, і інтуїтивно відчуває, що неправда допомагає уникнути неприємностей, включаючи покарання. Навіть найкращі батьки отут вносять свій внесок, призиваючи дітей до ввічливості. Скажімо, вони вчать дитину, що не треба прямо запитувати бабусю «Коли ти підеш?» або відверто ділитися з нею своїми спостереженнями й говорити: «Бабуня, дивися, яке ти пузо наїла!».

Неправда як повітря нашого світу

Навіщо люди брешуть? У більшості випадків причини отут досить безневинні: щоб не засмучувати інших, щоб уникнути конфліктів і не піддатися покаранню, а також щоб добре виглядати в очах інших і підвищити свій статус. (Цікаво, що, хоча чоловіки й жінки брешуть із однаковою частотою, жінки частіше брешуть, піклуючись про почуття інших, а чоловіка – піклуючись про свій імідж.)

Ми вже звикли до міфотворчості політиків і не очікуємо правди від повітряних замків реклами. А в професійному житті – хто стане говорити всю правду в резюме, на співбесіді при прийманні на роботу або в момент запізнення? Ми хвалимо в гостях неїстівну їжу й на запитання «як справи?» відповідаємо завжди оптимістично, навіть коли на душі дуже погано.

Цьому сприяє постмодернізм із його дуже знайомим нам рефреном: «Що є істина?» — супроводжуваним скептичним потиском плечима. Дійсно, якщо істини немає, питання про неправду скасовується. «Придумай собі нову реальність і, якщо вона тобі допомагає, живи з нею й не парся», — як радять деякі психологи.

Професор Девід Лівінгстон Сміт, автор популярної книжки про неправду, стверджує, що суспільство є «мережа неправди й обману, яка просто розірвалася б під вагою надмірної чесності». «Хоча ми запевняємо, що ставимо правду понад усе інше, — говорить він, — ми також смутно усвідомлюємо, що в надмірній чесності є щось антисоціальне». Не можна не погодитися з тим, що це вірний опис світу, у якому ми всі живемо й де брехати природно, як дихати. І насправді, якщо неправда не приносить явної шкоди й часто служить благим цілям: дозволяє зберігати мир, згладжує тертя між людьми й робить життя простішим, то чи варто взагалі робити із цього проблему?

Дешеве рішення

Ченці,  однієї з азіатських країн, розповідали, що там, якщо заблудишся, краще не задавати запитань. Місцевий житель із посмішкою й охоче вказує тобі напрямок, але рано або пізно ти переконуєшся, що йдеш не в ту сторону. Зустрічний просто не знав відповіді, але етикет вимагав, щоб він не засмучував мандрівника й сказав йому що-небудь приємне. Цей випадок видасться нам курйозом, тому що за ним стоїть інша культура, де пряма відмова рівносильна образі. Але він як притча показує, що благі наміри іноді заводять не туди, куди потрібно.

Часто нам доводиться спостерігати неправду навколо вмираючого – а ще гірше, коли й нас просили в ній брати участь. Обманутий хворий повний оптимізму, але оточений змовою неправди, так що близькі побоюються дивитися йому в очі й завжди напружені. А ось одна жінка, що довідалася, що покійний чоловік чверть століття мовчачи їй зраджував – і її довге минуле, яке здавалося їй щасливим, просто розвалилося. Ми розуміємо мотиви тих, хто приховував отут правду, проте у всіх подібних випадках здається, що в людини вкрали щось дорогоцінне і її в якомусь смислі покинули.

Так, тільки дивному героєві Булгакова «легко й приємно» говорити правду, звичайно отут ми натикаємося на тривогу й дискомфорт і ризикуємо викликати невдоволення. Це робить неправду великою силою, з якою важко впоратися й у тенетах якої легко заплутатися. Неправда дійсно допомагає швидко, легко й приємно вирішувати багато проблем, зберігати мир, уникати конфліктів і покарань і залишатися в комфорті. Але не без втрат.

Світ сліпих

Що ми втрачаємо, коли брешемо?

Отут є близькі наслідки: втрата довіри – якщо наші викривлення будуть викриті, ми виявимося в ситуації пастушка, який подавав сигнал тривоги з експериментальних міркувань — кричав: «Вовк! Вовк!». Обмануті люди почувають себе зрадженими. І це втрата контакту з людьми, яким ми брешемо. Якщо, спілкуючись із умираючим, я напружено думаю, як би не сказати зайвого, мені важче бути самим собою, важче любити, важче прощатися.

Є й віддалені наслідки: втрата себе й своєї історії. Людина носила маску, а потім маска приросла до обличчя, і вона вже сама не знає, хто вона така. І якщо мені потрібно підтримувати несправжній образ себе, мені треба постійно щось ховати в тіні і «не йти до світла». Гірше того – мені потрібні оточуючі, які не кидають виклик моїй брехні. Отут порада «придумай собі іншу реальність і живи з нею щасливо» не працює, мені потрібно втягнути в мій міф оточуючих. І тоді я намагаюся будувати альтернативну реальність навколо себе, намагаюся створити несправжній світ – світ сліпих, де люди брешуть і не знають, що брешуть.

Зона чесності

Бувають і досить прості ситуації, які ставлять нас перед вибором. Наприклад один приятель несміливо протягує нам своє найпотаємніше – зошит з віршами – і просить сказати свою думку. Ми не знаходимо у його римованих рядках ні найменших ознак поетичного дару. Що ми скажемо? Ми у пастці.

У мене немає готових принципів і відповідей на всі випадки життя, але є сильне переконання в тому, що місця, де не треба обманювати, кращі. Скажімо, коли людину люблять, їй менше потрібний захист у вигляді неправди, тому що любов звільняє від страху. Скажемо, дитина обманює не з бажання втекти від покарання, але тому, що боїться здатися «поганою». Коли її люблять не за вчинки й досягнення, їй простіше не брехати. Це справедливо й для дорослих, для будь-якого людського середовища.

Можемо сформулювати своє скромне завдання так: розчищення зони, вільної від неправди, навколо себе. Нам від цього краще, оскільки таке середовище надійніше й отут можна бути собою. Один психолог говорив: «Шлюб і правда несумісні», — але подумаємо: «А чи потрібний мені взагалі такий шлюб?» Якщо мені важливо не просто відмахнутися від людей і гладко провести бесіду, мені важлива можливість бути собою. У родині, громаді, у парафії, серед друзів – далі як вийде. Зрозуміло, це не окремий акт, а процес, який вимагає часу й створення міцних зв'язків з іншими. Для цього також потрібно постійно викривати свої власні самообмани.

Чесність – це аж ніяк не норма в нашому світі, а плід зусиль. (Щоб це зрозуміти, досить проробити експеримент: спробувати один день зовсім не брехати.) Звичка говорити невигідну правду іноді дорого обходиться. чи вартує створювати таку «антисоціальну» звичку? Дивлячись заради чого. Щира правда без любові дійсно жахлива, а любителі «різати правду» часто бувають жорстокі й украй нетерпимі до правди про себе самих. Можливо, тому в чесності дурна репутація.

Проте, це потрібно: щоб бути собою й щоб глибше стикатися з людьми. Інакше виявляються під сумнівом і моя цілісність, і мої стосунки. І тоді, якщо я дорожу стосунками, я можу сказати приятелеві-поетові: «Мені не сподобалися ці вірші». Додавши до цього – не у вигляді слів – дещо ще: «Але ти для мене важливий».