Якщо людину, що має основу богословської освіти, попросити назвати одне-єдине слово, що містить у собі суть християнської віри, то в більшості випадків відповіддю буде слово «Христос». І наш співрозмовник не допустить ніякої помилки, адже Христос дійсно є тою Особистістю, яка поєднує в собі всі грані християнства як релігії. Він – і Творець, і Спаситель, і Відкупитель в очах віруючих у Нього людей.

Але сьогодні у свідомості простої людини (у тому числі й віруючої) Христос перетворюється у своєрідну «технічну фігуру», що відіграє роль скоріше тільки Вчителя й Наставника, але не Джерела Життя Вічного. Більше того, історія знає приклади християнських співтовариств, які, зберігаючи формальну християнську приналежність, відкрито заперечують божественну гідність Христа. І тут приходить розуміння того, що фундаментом, на якому ґрунтується унікальне християнське богослов'я, етика й естетика, є віра у Святу Трійцю – Бога Отця, Бога Сина й Бога Духа.

 Як сумістити несумісне?

Іноді людина зустрічається із ситуацією, коли вона не може висловити почуття, що наповнюють її серце. І зовсім не тому, що ці почуття неповноцінні, а просто тому, що немає слів. Будь-які слова виявляються недостатніми для того, щоб повною мірою показати палітру емоцій, переживань, відчуттів. І тоді залишається одне – трепетне мовчання біля порогу великої таємниці.

Саме таке мовчання охоплює  церковних письменників, коли вони торкаються питання про Святу Трійцю. Саме це мовчання пояснює той факт, що до середини II століття у богословському словнику християнства не було навіть самого терміна «Трійця». Він попросту не був потрібний, оскільки свідомості віруючих людей вистачало знаменитої євангельської фрази «Я в Отці і Отець у Мені» (Ів. 14:11), яка була фундаментом віри в божественність Спасителя.

Але із помноженням у світі християнських громад, помножилися й усілякі викривлення віровчення, єресі, омани. У цій ситуації Церкві необхідно було раціональне обґрунтування своєї віри. І перед богословами виникла серйозна проблема – як поєднувати вчення про Єдиного Бога із вченням про божественність Христа й Святого Духа?

З одного боку, старозавітна Церква вірила в Одного і Єдиного Бога. Разом із цим християни також вірили  й у божественність Христа, інакше весь Його земний подвиг не мав би смислу. Але визнати Христа Богом значило припустити існування другої божественної особистості нарівні з Богом Отцем. Схожа проблема була й відносно вчення про Святого Духа.

І отут на допомогу християнам прийшла філософія з її розвиненою термінологією, яку святі отці вирішили наповнити новими, Євангельськими значеннями. Результатом такого переосмислення філософських термінів, зокрема, стало слово «Трійця», яке вперше використали в II столітті для вказівки на триєдність Бога.

Здавалося б, питання вирішене, потрібне слово знайдене. Однак справжні проблеми богословського осмислення троїчності Божества в християнстві ще тільки починалися.

До своєї християнізації слово «Трійця» використовували філософи-неоплатоніки. Для них, як і для більшості мислителів Античності, Бог був безликим і незбагненним абсолютом, з якого бере свій початок увесь оточуючий нас світ. Але це був не просто абсолют, а трирівнева система, сукупність трьох фундаментальних начал буття – Єдиного, Логосу й Душі. При цьому Єдине мислилося найважливішим началом, з якого послідовно виливали інші начала, а з них – і весь космос.

Перейнявши термін «Трійця», перші письменники-християни – Юстин Філософ, Іриней Ліонський, Оріген, Тертуліан – тією чи іншою мірою зісковзували у твердження, що Син і Дух, хоч і мають Божественність, але, подібно античним Логосу й Душі, займають стосовно Отця строго підлегле становище. Отець для двох інших Осіб – це не просто Джерело Буття, але і якийсь вольовий центр, поза яким ні Син, ні Дух не можуть мислитися самостійно. Крім того, тринітарне богослов'я перших століть страждало ще й тим, що намагалося показати Трійцю через творіння світу, бачачи в Синові й Духові «заступників» Отця, безпосередніх виконавців Його божественного плану.

Така підпорядкованість Сина й Духа Отцеві стала для деяких спокусою, і ця спокуса не преминула вилитися в єресі, головними з яких виявилися модалізм, динамізм і аріанство. Усі вони наполягали на єдності Бога й на верховенстві Отця, але по-різному вирішували проблему божественності двох інших Осіб.

Для модалізму (середина III століття) і Отець, і Син, і Дух не були Особистостями. Модалізм уважав Їх масками, які Бог приміряє залежно від обставин. Під час Старого Завіту Бог надягає маску Отця, у часи Христа носив маску Сина, а в наші дні відіграє роль Духа. Коли ж світ перестане існувати, на думку модалістів, Бог скине всі свої маски й знову стане безликим абсолютом.

Динамісти (кінець III століття) до таких крайностей не доходили, і Отець в їхньому розумінні завжди залишався Особистістю. Але от Син і Дух Особистостями вже не є. Вони – усього лише сила, знаряддя Отця, які діють по Його волі. Саме така сила, на думку динамістів, і вселилася в Ісуса, зробивши Його Месією й Спасителем.

І нарешті, логіка аріан була ближче всього до церковної традиції. Для послідовників Арія (початок IV століття) усі учасники троїчного союзу були Особистостями. Більше того, Їхня божественна гідність незаперечна, Вони її реально мають, але при цьому Вони все-таки не рівняються Отцеві за походженню. Для Арія Син і Дух – це творіння. Найкраще, найдосконаліше, але творіння. І, на думку аріан, були часи, коли ні Сина, ні Духа не було. Вони повністю одержують своє буття від Отця, а Їх божественність вторинна в порівнянні з божественністю Отця.

При всій своїй відмінності ці єресі таїли в собі найважливішу небезпеку – вони ставили непрохідний бар'єр між Богом і світом. Адже християнам завжди була дорога ідея спілкування з Богом-Особистістю, а не з багатоликим абсолютом модалістів, безликою силою динамістів або « недо-богом» аріан. Бог Церкви – це живий, особистий і всемогутній Бог, який не просто створив світ, але й робить все, щоб цей світ спасти й привести до Себе. І поступово до початку IV століття формується понятійна база, яка в остаточному підсумку змогла примирити й з'єднати ідею єдиного й троїчного Бога.

Таємниця Трійці

Ключову роль в оформленні тринітарного догмата (тобто догмата про Трійцю) зіграли святителі, яких по праву вважають стовпами Церкви, а час їх життя – золотим віком. Це Атанасій Великий, Василій Великий, Григорій Богослов і Григорій Ниський.

Перше, що вони зробили – перестали зв'язувати буття Сина й Духа з створенням  світу й стали розглядати ці Особи не як підлеглі «знаряддя» Отця, а як рівні по гідності, честі й силі Особистості. Простіше кажучи, Трійця – це не «директор» і його два «заступники», а нерозривна єдність трьох вічно люблячих один одного й рівних у всьому Особистостей, які були б такими навіть, якби світу не було. Син і Дух є в Отця не тому, що Ними Йому потрібно було створити всесвіт, а тому, що Вони існують вічно – тільки лише в силу свого буття.

Другим кроком на шляху формування тринітарного догмату став чіткий поділ двох найважливіших філософські термінів, які до цього не використовувалися в богослов'ї, але згодом стали ключовими поняттями. Це грецькі слова «ὑπόστᾰσις» («іпостасіис», «основа») і «οὐσία» («узія», «сутність»). Взагалі введення в християнський лексикон цих слів було революцією, оскільки саме вони допомогли внести термінологічну ясність у навчання Церкви. Причому, це стосується не тільки вчення про Трійцю, але й ще двох принципових моментів – вчення про Христа й вчення про людину.

Щоб зрозуміти значення цих слів, можна згадати деякі європейські мови, наприклад – англійську, французьку або німецьку. У цих мовах є артикль – часточка, яка вказує на визначеність або невизначеність слова, перед яким вона ставиться. Наприклад, вираз «the door» («двері») в англійській мові вказує на конкретні двері, про які говорять у цей момент, а словосполучення «a door» – на будь-які двері взагалі, на будь-який об'єкт, що має характеристики дверей.

Приблизно та ж сама різниця була закладена святими отцями IV століття в поняття іпостасі й сутності. Іпостась – це конкретний, єдиний і неповторний об'єкт, живий або неживий. Сутність – це якийсь набір якостей, які властиві цьому об'єкту і які роблять його таким. Сутність – це властивості, а іпостась – це розкриття властивостей у конкретно взятому об'єкті.

Зробивши такі застереження, богослови змогли, нарешті, наскільки це можливо, окреслити границі вчення про Трійцю. Отець, Син і Святий Дух – це три вічні, нескінченні, всемогутні, вільні Іпостасі, реальні й відмінні одна від інший, які, у той же час, мають єдину Божественну Сутність і цілком нею володіють. У кожній Іпостасі Трійці божественні властивості розкриваються цілком і абсолютно, і тому  кожна Особа Трійці має рівну божественну гідність, ні в чому не применшуючись і нічим не піднімаючись Одне перед Іншим.

Образ Трійці

Вчення про Трійцю знайшло своє відбиття й у церковному мистецтві, особливо на сході християнського світу. Йому присвячені мозаїки Равенни й Константинополя, і, звичайно ж, геніальний твір Андрія Рубльова. Вчення про Трійцю породило й зовсім нове ставлення до людини як до унікальної особистості.

Ні Прадавній світ у цілому, ні навіть Античність не знали поняття «особистість». По великому рахунку для нехристиянського світу особистості не існує, а сама людина мислиться лише як якась частина єдиного цілого. Звичайно, ця часточка може мати свої унікальні риси, свій внутрішній світ, емоції, бажання, але вона ніколи не може вирватися з тієї системи координат, у які вона потрапила по факту свого народження. Рід, плем'я, нації – от основні цінності, і в їхніх рамках особистості немає місця. У рамках системи є тільки «личина», соціальна роль, яку людина відіграє своїм життям.

У Трійці Особистість знаходить своє справжнє життя. Іпостасі Святої Трійці – це вільні Особистості, що й повноцінно розкривають Себе, які цілком володіють своєю Сутністю. В ідеалі таким задумана і людина – на образ Святої Трійці. Над нею не тяжіли ні її власні бажання, ні природа, ні інстинкти, але вона сама володіла ними. Гріхопадіння порушило цю рівновагу, і люди підпали під владу своєї ж природи. Ієрархія людського буття порушилася, але таємниця Святої Трійці виявляє ідеал, до якого людина може прагнути.

Основним змістом цього ідеалу є Любов, на образ якої людина повинна будувати свої відносини з Богом і іншими людьми. Для Трійці Любов – це не романтичне поняття, а сама суть буття, яка розкривається тільки в безкорисливій віддачі себе іншому й у такому ж безкорисливому прийнятті відповідної любові. Це взаємопроникнення божественних Іпостасей знову повертає нас до Новозавітної максими – «Бог є Любов» (1Ів. 4:8).