Вознестися над суєтою

Сорок днів перебував на землі Господь після Свого Воскресіння. Але Він не постійно перебував з учнями, а являвся і розмовляв з ними час від часу, іноді "в іншому образі", так що апостоли зовні не могли розпізнати свого Вчителя. Так на шляху до Еммаусу учні впізнали господа лише при ламанні хліба й ремствували потім, що не послухалися голосу серця, що "палало в них", коли Ісус розмовляв з ними у дорозі. Господь ніби привчає апостолів до іншого спілкування, не до того, коли Він говорив і перестерігав безпосередньо, а до переображеного, вищого спілкування в "дусі й істині".

 Життя земне не може тривати вічно й не воно є метою наших заповітних устремлінь, ми тут усього лише гості, мандрівники, ті, хто здійснюють свій "хресний хід" у вічність. І от, по закінченні сорока днів по Воскресінні, Господь Своїм Вознесенням указав нам шлях цього сходження.

 Здавалося б, Господь міг просто зникнути, попрощавшись із учнями, міг розтанути красиво в повітрі, але він повелів учнями зійти на гору Елеонську, і вже там став перед ними, а потім і вознісся. Так й уявляєш собі учнів, що стоять із закинутими головами, що забули про все земне й з захопленням дивляться у небо. Напевно, вони ще довго не могли розійтися, відірвати око від небес...

 І, здається, у цьому сходженні, всецілому устремлінні вгору укладений таємний, глибокий зміст. Та й небо духовне не над нашими головами звичайно знаходиться. Не в космос же возносився Господь, не туди, де космонавти Його потім "не бачили", а в іншу, незбагненну височінь, у те Царство, що "всередині нас є". Але зовнішній вираз цієї відмінності від звичного обрію життя і є вознесення угору, як нагадування про необхідність устремління людини вгору, до Бога.

 Усім нам слід вознестися над суєтою, над хвилюваннями, над турботами життєвими, переступити через свій людський страх, - страх, взагалі ж, помилковий, - який повторює нам: "Яка молитва, яке вознесення, подивися навколо, потрібно вгризатися в цю земну твердінь, чіплятися пазурами, щоб жити, існувати, відвойовувати своє місце під сонцем!" Це дуже природне, "душевне" почуття. Але не даремно апостол Павло говорить, що людина душевна не приймає того, що від Духа Божого. Наша "природність" входить у непримиренне протиріччя з "надприродним" закликом до досконалості. Господь говорить нам: "Шукайте най-перше Царства Божого й прав-ди його", а що їсти, що пити, у що одягатися - це все додасться вам. Ми ж робимо прямо протилежне: саме наполегливо й ретельно шукаємо що нам їсти, що пити, у що одягатися, ну а Царство Боже - думаємо, - уже як-небудь саме собою додасться... На жаль! Ми перевертаємо з ніг на голову Божу заповідь і навіть не усвідомлюємо цього! Замість восходження до Бога, ми хочемо, щоб Він зійшов у наш морок й "благословив" його, саме не змінив, не розсіяв, а "затвердив", санкціонував, залишивши все як є... Ми наполегливо й уперто творимо "бога" по своєму образу й подобі, і хочемо жити тільки так як нам подобається, як нам хочеться, як нам здається правильним і зручним.

 Пам'ятаєте Євхаристійне: "В гору піднесім серця!"?

Звичайно, нам треба хоча б іноді кидати все й підносити в гору свій погляд і серце.

Дивлячись вгору, людина не може займатися нічим земним, вона навіть кроку ступити не може в цей момент. Але ця зупинка, молитва, стояння в Дусі - це не марна витрата часу, коли, здається, можна зробити стільки корисних і потрібних справ, - це час збирання, з'єднання з Богом. І в цьому єднанні людина знаходить головне - ясний погляд і розуміння того, ЩО і ЯК їй слід робити. Але ж саме цього розуміння нам і не вистачає найчастіше так що, біжучи і поспішаючи, роблячи безперестанку тисячу справ, ми не робимо по суті нічого по-справжньому потрібного й залишаємося, зрештою, біля "розбитого корита".

Може саме до зупинки, до необхідності подивитися вгору, звернути свій внутрішній погляд до Бога й призивав нас Господь, возносячись на Небо й вимовляючи такі дивні надихаючі слова: "Ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку". Значить Вознесіння це не видалення, не розрив, а заклик до переображення, до власного діяльного восходження до Бога, до смиренного вознесення вгору. Слідом за Господом, у Його Царство!