Сорок днів перебував на землі Господь після Свого Воскресіння. Але Він не постійно перебував з учнями, а являвся і розмовляв з ними часом, іноді «в іншому образі», так що апостоли зовні не могли розпізнати свого Вчителя. Так на шляху до Еммаусу учні впізнали Господа лише при ламанні хліба й ремствували потім, що не послухалися голосу серця, яке «горіло в них», коли Ісус розмовляв з ними по дорозі.  Господь ніби привчає апостолів до іншого спілкування, не до того, коли Він говорив і перестерігав безпосередньо, а до переображеного, вищого спілкування в «дусі й істині».

Життя земне не може тривати вічно й не воно є метою наших заповітних устремлінь, ми тут усього лише гості, мандрівники, ті, хто йдуть свій «хресний хід» у вічність. І от, по закінченні сорока днів по Воскресінні, Господь Своїм Вознесінням вказав нам шлях цього восходження.

Здавалося б, Господь міг просто зникнути, попрощавшись із учнями, міг розтанути красиво в повітрі, але він повелів учнями зійти Елеонську гору, і вже там став перед ними, а потім і вознісся. Так і уявляєш собі учнів, що стоять із закинутими головами, що забули про все земне і з захопленням дивляться в небо. Напевно, вони ще довго не могли розійтися, відірвати очей від небес…

І, здається, у цьому восходженні, всецілому устремлінні вгору вкладений таємний, глибокий зміст. Та й небо духовне не над нашими головами звичайно перебуває. Адже не в космос возносився Господь, не туди, де космонавти Його потім «не бачили», а в іншу, незбагненну височінь, у те Царство, яке «всередині нас». Але зовнішнє вираження цієї відмінності від звичного обрію життя і є вознесіння вгору, як нагадування про необхідність устремління людини вгору, до Бога.

Усім нам слід вознестися над суєтою, над хвилюваннями, над життєвими турботами, переступити через свій людський страх, — страх, взагалі-то, помилковий, — який повторює нам: «Яка молитва, яке вознесіння, подивися навколо, потрібно вгризатися в цю земну твердь, чіплятися пазурами, щоб жити, існувати, відвойовувати своє місце під сонцем!» Це дуже природне, «душевне» почуття. Але не даремно апостол Павло говорить, що людина душевна не приймає того, що від Духа Божого. Наша «природність» входить у непримиренне протиріччя з «надприродним» закликом до досконалості. Господь говорить нам: «Шукайте найперше Царства Божого і його правди», а що їсти, що пити, у що одягатися – це все додасться вам. Ми ж робимо прямо протилежне: саме наполегливо й старанно шукаємо що нам їсти, що пити, у що одягатися, ну а Царство Боже – думаємо, — уже як-небудь саме собою додасться… На жаль! Ми перевертаємо з ніг на голову Божу заповідь і навіть не усвідомлюємо цього! Замість восходження до Бога, ми хочемо, щоб Він зійшов у наш морок і «благословив» його, саме не змінив, не розсіяв, а «утвердив», санкціонував, залишивши все як є… Ми наполегливо й уперто творимо «бога» по своєму образу й подобі, і хочемо жити тільки так як нам подобається, як нам хочеться, як нам здається правильним і зручним.

Пам'ятаєте Євхаристійне: «В гору піднесім серця!»?

Звичайно, нам треба хоча б іноді кидати все й возносити в гору свій погляд і серце.

Дивлячись вверх, людина не може займатися нічим земним, вона навіть кроку ступити не може у цей момент. Але ця зупинка, молитва, стояння у Дусі — це не марна трата часу, коли, здається, можна зробити стільки корисних і потрібних справ, — це час збирання, з'єднання з Богом. І в цьому єднанні людина знаходить головне – ясний погляд і розуміння того, ЩО і ЯК їй слід робити. Але ж саме цього розуміння нам і не вистачає найчастіше так що, кидаючись і поспішаючи, роблячи безперестанку тисячу справ, ми не робимо по суті нічого по-справжньому потрібного й залишаємося, зрештою, біля «розбитого корита».

Можливо саме до зупинки, до необхідності подивитися вгору, звернути свій внутрішній погляд до Бога й призивав нас Господь, возносячись на Небо й виголошуючи такі дивні надихаючі слова: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку». Значить Вознесіння це не віддалення, не розрив, а заклик до преображення, до власного діяльного сходження до Бога, до смиренного вознесіння вгору. Слідом за Господом, у Його Царство!